Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

мотуззя!

Та його учень висів, закотивши очі й безвладно звісивши голову.

— КУЛЬКАПЕ!

На долині показалася величезна летюча твердиня Санктафракса. Живчик повернув голову. Як бути? Якщо він с т рибне один, Кулькапа понесе далі, винесе за Світокрай і пожбурить у відкрите небо. Та якщо він спробує його порятувати, може загинути сам Санктафракс.

Вибору не було.

Живчик вихопив ножа і чикнув по мотузках, які тримали Кулькапа. Ті розпалися, і молодого учня змело вітром із палахкотючого обрубка дерева. Розкрилися заспинні крила, і Кулькап полетів униз.

Не переводячи подиху, Живчик різонув ножем по мотузках, які кріпили його до жалюгідних решток того, що було колись великим деревом, і шугонув униз за Кулькапом. Розкрилися і його заспинні крила, надувшись шовковими пазухами. Живчик занепокоєно роззирнувся: ану ж Кулькап каменем загув униз? Аж ні. Він летів поруч із ним.

— Кулькапе! — гукнув Живчик, відтак, підтягши коліна і пірнувши вперед, збільшив кут нахилу крил і порвався вниз до товариша.

Кулькапове лице стало біле як крейда, але він був живий. І не тільки живий, а й — дяка Небові — знову при тямі.

— Що мені робити з цими штуковинами? — простогнав він.

— Намагайся не ворушитися! — крикнув Живчик. — З тобою все гаразд. Тільки жодних різких рухів!

Вони шугали вниз, залишаючи позаду останні сліди жалюгідних поселень. Земля внизу була кам’яниста і непривітна. Вона швидко мчала їм назустріч.

— Назад вороття нема! — закричав Живчик. — Приготуйся до приземлення. Падай і котися, Кулькапе! — волав він. — Падай — і котися!

За мить його ноги торкнулися землі, відразу після нього приземлився Кулькап. Щойно відчувши під ногами ґрунт, вони повідпружували ноги і покотилися бока. З обох із лускотом облітала засохла від вогню грязюка.

Перший підвівся Живчик. Схилившись над нерухомим тілом свого товариша, він відкоркував пляшечку, яку дала йому Моджін, і крапнув води з Верхоріччя хлопцеві на губи.

Кулькап негайно розплющив очі й поглянув угору.

— Як ти? — прошепотів Живчик.

— Ну, якщо не брати до уваги опіків і того, що я забився мало не на смерть… Ви це мали на увазі? — відповів Кулькап, сидячи долі.

Живчик усміхнувся.

— Ти зможеш іти? — запитав він хлопця.

— Так… гадаю, так, — відказав Кулькап. — Де ми?

Живчик зиркнув на сріблясті кам’яні брили внизу, одну більшу за другу.

— У Каменосаду! — вихопилось у нього.

Там, де холодне повітря торкалося теплої землі, від ґрунту здіймалися кучерики туману. Війнув вітер. Кулькап зіщулився.

— Каменосад! — здивувався він. — Але ж до Санктафракса звідси цілі милі!

Нараз повітря навколо них сповнилося лопотінням крил. Один по одному на землю сідали і цибали до подорожан лискучі білі птахи, беручи невдатливу парочку в щільне кільце. Вони дряпали кігтями по землі, тріпотіли зазубленими крильми, випинали вперед шиї і, роззявивши гострющі дзьоби, лиховісно кавкали. У ніздрі шибнув сморід гнилого м’яса.

— Круки! — вигукнув Живчик, добуваючи меча. — Білі круки!

Кулькап вихопив ножа, і вони стали з Живчиком спина до спини, сподіваючись найгіршого. Двоє проти цілої зграї — ніхто не поставив би на них і ламаного шеляга. Невже вони здолали таку відстань тільки на те, щоб спіткнутися тут, за яких кілька миль від Санктафракса?

— Послухайте мене! — гукнув Живчик до птахів. — Ви мусите мене вислухати!

Одначе білі круки не виказували особливої охоти слухати хоч би кого. Вони штрикали повітря своїми дзьобами і крякали дедалі голосніше. Першої ліпшої хвилини найзухваліший із них — чи просто найголодніший — міг полишити зграю і кинутися на них.

Розділ двадцятий
Матір Бур

Повня лила байдуже сяйво на жорстоку сцену в Каменосаду. Дві постаті стояли спинами одна до одної, а місячне світло грало на криці їхніх лез. Зграя лиховісних білих круків, оточивши їх колом, дряпала землю серпастими пазурами.

— Що нам робити, Живчику? — запитав Кулькап.

— Я… Ми… — Живчик замовк. Уперше, відколи він подався на пошуки зниклої команди, хлопець розгубився, не знаючи, що почати. Усі корабляни знайшлися, проте пошуків і досі не завершено — певніше, вони перейшли в інше річище. І якщо Живчик не хотів, щоб Матір Бур, наблизившись, знищила Санктафракс, діяти слід було негайно — просто зараз.

Раптом уперед виступив найбільший білий крук. Він повернув голову набік.

— Падуча зірка? — крякнув він.

Живчикові від подиву відібрало язика. Великий птах не тільки вмів говорити, а й, бачиться, пізнав його.

— Т… так, — пролопотів він, непевно кивнувши головою.

— Друг Професора Темрявознавства?

— Ти знаєш Професора Темрявознавства? — ахнув Живчик.

— Краан знати, — потвердив білий крук.

— Тоді ти повинен допомогти нам… — почав Живчик, і відразу ж його заглушило зловіщувате крякання зграї, що перебувала у невпинному русі.

Краан обернувся до птахів і прорипів їм, щоб ті замовкли, а потім знов обернувся до Живчика.

— Допомогти вам? — спитався він.

— Я хочу, щоб ти доправив професорові звідомлення, — провадив Живчик. — Важливе звідомлення.

— Важливе, — повторив Краан.

— Матір Бур ударить на Санктафракс опівночі, — дуже повільно і якомога виразніше промовив Живчик. — Летюче місто треба негайно евакуювати. Скажи йому, що Живчик уже в дорозі. — Він зазирнув птахові у блискучі жовті очі, силкуючись угадати, про що думає Краан. — Чи ти зможеш це зробити?

Та не