Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

встиг білий крук щось відповісти, як Каменосад огорнула темрява. Усі, як парубійка, так і птахи, позадирали голови догори. Місяць заступили дивацькі тучі, які клубочилися і звивалися; мандрівникам здавалося, ніби вони дивляться у бочку, повну лісових личинок.

Круки закавкали в один голос — хрипкоголосий хор перестраху.

Ту ж мить небо з сухим тріском прошила кривуляста голуба блискавка і вдарила у землю поруч. На місці удару розступилася земля, і коли дим та курява розійшлися, всі побачили, що над поверхнею здійнялася нова блискуча брила.

— Це буремні посланці Матері Бур сповіщають про її прибуття, — хмуро кинув Живчик.

Білий крук недовірливо скосив око на капітана.

— Ти знати те, що не знати професор, — підозріливо крякнув він. — Як?

— Бо мені відкрилася таємниця, — відповів Живчик і показав рукою за Світокрай. — Там, у відкритому небі, куди не потикав носа жоден професор. Краане, ти мусиш мені довіритися. Якщо не полетіти негайно, зараз же, то буде вже запізно. Запізно для тебе, для мене, для Санктафракса — все живе у Світокраї згине.

— Ка-а-ар! — закричав величезний птах. Він ударив крильми і знявся в повітря. — Ка-а-ар! — знову крякнув він, і коло білих круків розступилося перед Живчиком та Кулькапом, даючи їм дорогу: можна йти сміливо, відтепер їм ніщо не загрожуватиме. — Ка-а-а-р-р-р!

— Знайди Професора Темрявознавства, — гукнув Живчик. — Перекажи йому моє послання!

Краан зробив коло і, гучно лопочучи крильми, полетів до Санктафракса.

— Хай Небо прискорить твій лет, — прошепотів Живчик.

* * *

Каменосад лишився позаду; Живчик і Кулькап чимчикували шляхом на Нижнє місто. Круг них погрозливо шипіло і свистіло небо. Раз по раз темряву краяли блакитні кривулясті спалахи електричного світла. Матір Бур дедалі насувалася, і все повітря аж іскрилося в передчутті її близького прибуття. Збігло чверть години, а то й більше.

— Хутчій! — підганяв товариша Живчик і сам пустився бігти. — Північ наближається. Нам треба поспішати!

— Я… я біжу, — пропихтів Кулькап.

Попереду в іскристому повітрі виблискували шпилі та вежі Санктафракса. І що дужче бурхав вітер, то відчайдушніше, мов надутий пузир на шворці, борсалось у небі припнуте Якірним ланцюгом летюче місто.

Нарешті — набагато пізніше, ніж хотілося Живчикові, — перед ними замаячіли околиці Нижнього міста. Низькі дерев’яні каркаси майстерень, критих рифленим залізом, невеличкі сиром’ятні, фабрики корабельних снастей.

— Десь тут, — пропихтів, задихаючися, Живчик.

Небо за його спиною стало фіалкове, голубі електричні спалахи — ще сліпучіші. Вони тріщали навколо величних санктафракських будов і потужного ланцюга, яким місто було прикріплене до землі.

— Сюди, — кинув Живчик, круто звертаючи в бокову вуличку, уздовж якої тяглися крамниці, де торгували плетеними товарами та гончарними виробами, ще й досі не зачинені, незважаючи на пізню годину. Кулькап — з утоми його ноги стали, наче гумові — ледве встигав за ним.

Вони знову звернули ліворуч. Потім — праворуч. Усе Нижнє місто гуло і кипіло. Гобліни та тролі купчилися тривожними зграйками, дивились у небо, показували туди пальцями і про щось занепокоєно гомоніли. Заходило щось лиховісне. Щось страшніше за всі попередні бурі, взяті разом.

Живчик і Кулькап не сповільнюючи ходи протислися крізь натовп. Звернули праворуч. Ще раз праворуч. Тоді ліворуч. А ось і він — посеред відкритого брукованого майдану, просто перед ними — прикол для самої летючої твердині.

Майдан уже кишів ученими. Вигляд у них був збентежений, переляканий, а їхні кабінетні мантії у сповненому бруду та безладу Нижньому місті здавалися дикими. Живчик кинув оком на летючу брилу, з якої донизу спускалися переповнені кошики, доправляючи на землю санктафраксців. З усього видно, білий крук Краан приставив повідомлення і Професор діяв.

Повітря іскрилось і палало, від оглушливих громових розкотів двигтіла земля. Ураганний вітер завивав у вузьких вуличках та на майданах.

Нахиливши голову проти вітру, Живчик безперешкодно добіг до Якірного ланцюга; гобліни з ланцюгової варти, певно, покинули свої місця. Живчик побачив ланцюг і важко зітхнув. Ніякий меч зроду б не здолав його могутніх ланок. Тоді він видерся на постамент, аби побачити, як кріпиться ланцюг.

Кріпильний блок мав хитромудру конструкцію. На скелястому ґрунті спочивала платформа, а на ній — металева плита з двома арковими дугами посередині. Плита кріпилася до платформи прогоничами, які, пронизавши тамту наскрізь, глибоко впиналися у кам’яну породу. Кінець Якірного ланцюга обвивав зубчастий вал, а остання ланка спочивала між дугами, утримувана шплінтом. Щоб відпустити Санктафракс, треба було вийняти шплінт. Але як?

— Кулькапе, молот! — закричав Живчик. — Мені потрібен важкий молот. Заради Неба, знайди мені молот!

Кулькап метнувся у натовп.

Почувся чийсь радісний вигук, і, обернувшись, Живчик побачив, як із кошика, який щойно торкнувся землі біля пересохлого водограю на тому кінці майдану, вилазить постать у мантії.

То був Професор Темрявознавства. Живчик полегшено зітхнув. Якщо вже летюче місто покинув сам Найвищий Академік, то евакуацію можна вважати закінченою.

Дуже вчасно, подумав Живчик, коли здалека долинув товстий рев, від якого все обривалося всередині. Матір Бур уже зовсім близько.

Де ж носить Кулькапа з отим молотом? Живчик понишпорив довкола себе очима: невже не знайдеться чогось, чим можна б вибити шплінт?

По Нижньому місту з несамовитою силою пороснув град. Градини завбільшки з яйце птахощура били вікна, люди з голосними зойками шукали сховку, і страх перетворився на загальну паніку. Прикриваючись від граду рукою, Живчик зиркнув на небо.

Нічним небом просто на них, киплячи, клубочачись і висяваючи сполохами, сунув величезний згусток атраментово-чорних хмар.

Матір Бур уже майже над ними!

Живчик скочив із платформи і мечем виважив із бруківки кругляка. Повернувшись до платформи, щосили торохнув каменем по ребру шплінта.

Залізо подалося!