Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пригощайтеся, — здавленим голосом припросив Юрко, — беріть по скибці хліба і кришенику сала.
Діти кинулися до кошика, розібрали хліб, сало і тут же похапом почали їсти. Останньою підійшла худенька дівчина з русою кіскою. Юрко подав їй хліб, сало, насипав у кишеню гарбузового насіння. Потім обділив насінням інших дітей і пішов у той кінець базару, де продавали одяг.
Юрко накупив краму, придбав костюм та черевики для Івана Гончара, білу сорочку, голубий галстук, купив Наді нове плаття, туфлі-лодочки, костюм, червоні стрічки. Подумав, прикинув, скільки в нього ще лишається грошей, і вибрав плаття для Лесі, жакет для матері, теплу хустку для Галі, теплий кожушок для Галини Іванівни. Не забув купити обнови й для Санька та Женька.
Уже повертаючись з покупками до воза, він несподівано побачив Катю. Вона тримала на дерев'яний тарелі з десяток сіруватих пиріжків і вигукувала:
— Свіжі пиріжки! Пиріжки пшеничні! Є з горохом, є з картоплею! Навались, навались, в кого гроші завелись. Пиріжки смачні, хороші — не жалійте, люди, гроші!
Юрко підійшов до дівчини, запитав:
— Почім пиріжки? І які кращі — з горохом чи з картоплею?
— Ой, Юрко! — радісно вигукнула Катя. — Знову приїхав? Добре, що зустрілися, бо ми тут всі торгуємо. Я пиріжки продаю, мама голки, а тітка Марина синьку. Я зараз знайду маму і поїдемо до нас. Ти мені недавно снився, ніби прийшов у білій вишитій сорочці, в нових черевиках, костюмі. От сон і збувся — ти й справді приїхав. Зараз підемо.
— Не можна, Катю, — збентежено відповів Юрко, — хай іншим разом. Нема в мене зараз жодної вільної хвилини. Перепустка кінчається, і мусимо сьогодні виїхати додому.
Обличчя Каті посмутніло, ніби на нього найшла темна хмарка.
— Ти, мабуть, на тітку Марину сердишся? — ображено запитала. — Бо вона тебе боїться, вважає, що ти підісланий фашистами.
— Ні, Катю, ні на кого я не розсердився, — пояснив Юрко, — нам справді треба терміново їхати додому. Як тітка Марина?
— У нас живе, — тихо відповіла дівчина, — дістали їй документи, є й аусвайс. А в них на квартирі — засідка. Гестапо й тітку шукає. Недавно дядька Миколу розстріляли. У Бабиному Яру. Там фашисти кожен день людей розстрілюють. Добре, що тітку попередили, врятували від арешту.
— Хто попередив?
— Німець знайомий.
Катя пильно глянула на Юрка, мабуть, вирішувала: говорити далі про цього німця чи промовчати. Потім склала пиріжки в кошик, взяла Юрка за руку, потягла до паркану, де не було ні покупців, ні продавців, і продовжила свою розповідь:
— Тітка Марина суворо наказала мені нічого тобі не говорити! Та я розповім, бо вірю тобі, знаю, що хлопець ти наш, радянський. Отже, послухай, що німці задумали… Як дядько Микола потрапив у гестапо, до них додому прийшов пізно ввечері німець і попередив, щоб тітка Марина забрала дітей і тікала з дому, бо їх теж хочуть арештувати й відвезуть в Бабин Яр. Тітка й перебралася до нас. Уранці ж за ними справді приїхали гестапівці. А недавно цей німець, він у гестапо служить, зустрів тітку Марину на ринку, вручив їй чужий паспорт, аусвайс і розпитував, чи не знає вона, як йому зв'язатися з партизанами.
— Провокація! — видихнув Юрко.
— Ні, — Катя заперечливо похитала головою. — Цей німець не провокатор.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Юрко.
— Я розмовляла з ним.
— Де?
— Він приходив до нас додому. Дивний такий. Обличчя обпалене, горлянка прострілена, як говорить, то трохи хрипить, важко вимовляє кожне слово.
— По-російськи говорить? — запитав Юрко.
— По-російськи, — підтвердила Катя, — тільки шепеляє дуже. Він і розповів тітці, що фашисти створюють у місті фальшиве підпілля.
— Не розумію, — здивувався Юрко.
— Дуже просто, — пояснила Катя. — Працюватиме воно під наглядом гестапо. Керівники цього підпілля — фашистські прислужники. Вони робитимуть вигляд, що борються з гітлерівцями, до них пристануть люди, які ненавидять окупантів, а їх потім арештують і постріляють. Зрозумів?
— А якщо це провокація фашистів?
— Звісно, провокація, — погодилася Катя. — Проте й це ще не все. Заради цього я й вирішила тобі про все розповісти, бо може бути велике лихо.
— Кому?
— Партизанам, тим, що на Васильківських Дачах.
— Яке лихо? — занепокоївся хлопець.
— Гестапо створює загін з поліцаїв та фольксдойчів і хоче заслати його до партизанів під виглядом підпільників, які вирішили зі зброєю в руках боротися з фашистами. Вирушать ці «підпільники» на берег Прип'яті в жовтні або на початку листопада.
— Хто тобі про це розповів?
— Той же гестапівець!
— Ти йому про мене нічого не говорила?
— Ні, — впевнено відказала Катя.
— Ти знаєш, як знайти того гестапівця?
— Знаю.
Юрко дістав з кишені останню пачку марок, подав дівчині:
— Візьми ці гроші. Тут тисяча марок.
— Де ти береш стільки? — здивовано запитала дівчина.
— Дістаю, — пояснив Юрко, — хай колись про все розповім. І порадь тітці Марині, хай вона краще не торгує на ринку, бо її можуть запримітити тут сусіди, дійде й до гестапо. Як приїду, привезу вам продуктів. Про мене нічого тому гестапівцю не розповідай.
— Гаразд, — пообіцяла Катя, ховаючи гроші в кишеню. — Тепер можна буде відпочити від пиріжкової торгівлі. Добре, хоч сьогодні нема облави, а то, як зчиниться метушня, тікаєш світ за очі. Не забувай нас, Юрку. Будеш у Києві — заходь!
Свічка, як виїхали на вулицю, збентежено посміхнувся.
— Щастить тобі, Юрку!
— В чому?
— Поїхали на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.