Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

Дженні глибоко замислилась. Сусіди розпускають плітки. Її минуле ні для кого не таємниця. Звідки вони дізналися? Рана, заподіяна серцю Дженні розмовою з дочкою, ще не загоїлася, як її почали роз’ятрювати нові прикрості та образи. Одного разу Дженні зайшла відвідати свою найближчу сусідку м-с Філд і застала її за чашкою чаю з іншою гостею, м-с Бейкер. М-с Бейкер дещо чула про життя Дженні на Північній околиці і про ставлення до неї родини Кейн. Ця сухорлява, енергійна, розумна жінка, яка трохи нагадувала м-с Брейсбрідж, була досить обачлива у виборі світських знайомих. Вона завжди вважала, що м-с Філд дотримується таких самих суворих правил, і, зустрівши в неї Дженні, обурилася, хоч і зберегла зовнішній спокій.

— Познайомтесь, це місіс Кейн, — сказала м-с Філд з люб’язною посмішкою.

М-с Бейкер зміряла Дженні поглядом, який не обіцяв нічого доброго.

— Місіс Лестер Кейн? — перепитала вона.

— Так, — відповіла м-с Філд.

— Он як, — мовила далі м-с Бейкер крижаним тоном. — Я багато чула про місіс... місіс Лестер Кейн.

І, ніби забувши про існування Дженні, вона повернулася до хазяйки й розпочала з нею інтимну розмову, в якій Дженні не могла взяти участі. Дженні безпорадно мовчала, не знаючи, як поводитись у такому ніяковому становищі. М-с Бейкер скоро встала, хоч збиралася бути в гостях значно довше.

— Ніяк, ніяк не можу залишитися, — говорила вона, встаючи. — Я обіцяла місіс Нійл, що неодмінно зайду до неї сьогодні. Та я вам, мабуть, і так уже набридла.

Вона пішла до дверей і тільки на порозі обернулася в бік Дженні і холодно кивнула їй головою.

— З ким тільки не доводиться зустрічатися! — зауважила вона на прощання хазяйці.

М-с Філд не визнала можливим заступитися за Дженні, бо сама була не бозна-хто і, як властиво жінкам, які недавно розбагатіли, всіляко намагалася пролізти в хороше товариство. А м-с Бейкер посідала в цьому товаристві куди поважніше становище, ніж Дженні, отже сваритися з нею не хотілося. Повернувшись до столу, де сиділа Дженні, м-с Філд посміхнулася трохи винуватою посмішкою, але видно було, що вона наче сама не своя. Дженні, природно, також була засмучена і скоро під якимсь приводом попрощалася й пішла. Вона почувала себе глибоко ображеною і розуміла, що м-с Філд уже розкаюється в своїх дружніх стосунках з нею. З одним знайомством покінчено, — щодо цього Дженні не мала сумніву. Її знову заполонила гнітюча свідомість, що життя їй не вдалося. Тепер уже нічого не можна виправити, а на майбутнє немає надії. Лестер не захоче з нею одружитися і врятувати її репутацію.

Час минав, не приносячи з собою ніяких змін. Дивлячись на гарний особняк, акуратний газон та гіллясті дерева, на колони веранди, повиті легкою зеленою сіткою дикого винограду, бачачи, як Герхардт порається в саду, як Веста повертається з школи, а Лестер щоранку їде в своїй елегантній двоколці, — кожний подумав би, що тут панує добробут і спокій, що турботам і горю немає місця в цій чудовій оселі.

І справді, життя в домі збігало спокійно, без зрушень. Щоправда, сусіди майже перестали відвідувати Лестера й Дженні, і світські розваги закінчилися; але це не було для них втратою, бо в своїх чотирьох стінах вони знаходили досить радощів і пожив для розуму. Веста вчилася грати на роялі і робила великі успіхи, — вона мала відмінний слух. Дженні у блакитних, лілових, темно-зелених домашніх сукнях, які були їй так до лиця, клопоталася по хазяйству, шила, витирала порох, проводжала Весту до школи, стежила за слугами. Герхардт працював з ранку до ночі, — йому неодмінно треба було прикласти руку до всякої домашньої справи. Одним з обов’язків, які він сам на себе наклав, було ходити по будинку слідом за Лестером і слугами, виключати газ чи електричні лампи, якщо хтось забував їх погасити, що він вважав злочинним марнотратством.

Незадоволений був ощадливий старий із звички Лестера носити найдорожчі костюми всього кілька місяців, а потім викидати. Він мало не плакав над чудовими черевиками, які Лестер не хотів більше носити тільки через те, що трошки стоптався закаблук чи збіглася де-не-де шкіра. Герхардт вважав, що їх треба віддати полагодити, але на всі його буркотливі умовляння Лестер відповідав, що це взуття йому вже незручне.

— Таке марнотратство! — скаржився Герхардт дочці. — Стільки добра пропадає! От побачиш, погано це кінчиться, ніяких грошей не вистачить.

— Він інакше не вміє, тату, — виправдувалася Дженні. — Так уже його виховали.

— Ну й виховання! Ці американці нічого не розуміють в економії. Їм би в Німеччині пожити, тоді б знали ціну долару.

Лестер, чуючи про ці розмови від Дженні, тільки посміхався. Старий Герхардт потішав його.

Не міг старий примиритися й зі звичкою Лестера переводити сірники. Бувало, що Лестер, чиркнувши сірником, тримав його якийсь час у повітрі й розмовляв, замість того щоб запалити сигару, а потім кидав. Або ж він починав чиркати сірник за сірником ще задовго до того, як закурити. На веранді був куточок, де він любив покурити вечорами влітку, розмовляючи з Дженні; запалюючи раз за разом сірники, він кидав їх один за одним у сад. Одного разу, підстригаючи газон, Герхардт аж жахнувся, знайшовши цілу купу напівзотлілих сірників. Він зовсім зажурився і, зібравши в газету речові докази злочину, поніс їх до кімнати, де Дженні сиділа за шиттям.

— Ось що я знайшов! — заявив він. — Ти тільки подивись! Ця людина розуміє в економії не більше, ніж... ніж... — він так і не знайшов потрібного слова. — Сидить, палить, а з сірниками ось як поводиться. Адже вони п’ять центів коробка коштують — п’ять центів! Як він, цікаво, думає прожити при таких витратах. Ні, ти тільки подивись, що це таке.

Дженні подивилась і похитала головою.

— Так, Лестер зовсім не бережливий, — сказала вона.

Герхардт поніс сірники до підвалу. Хоч спалити їх в пічці — і то буде користь. Він міг би розпалити ними свою люльку, але більш придатні були для цього старі газети, а їх назбиралися цілі ворохи, що знову ж таки свідчило про марнотратство хазяїна дому. Герхардт зажурено хитав головою. Ну, як тут працювати! Все проти нього. Але він не складав зброї і не покидав спроб покласти край цьому грішному марнотратству. Сам він додержувався найсуворішої економії. Років зо два носив він по неділях перешитий чорний Лестерів костюм, на який той свого часу