Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

витратив силу грошей. Носив його старе взуття, хоробро вдаючи, що воно йому по нозі, і його галстуки — але тільки чорні, інших Герхардт не любив. Він і сорочки Лестера носив би, коли б умів перешити їх на свій зріст, а білизну чудово пристосовував для власних потреб, користуючись дружніми послугами куховарки. Про панчохи вже й говорити нема чого. Таким чином, на одяг Герхардта не витрачалося жодного цента.

Інші речі, які вже відслужили Лестеру, — черевики, сорочки, костюми, галстуки, комірці, — він зберігав тижнями, місяцями, а потім з похмурою рішучістю приводив до будинку шевця або ганчірника, якому й продавав усе це добро, немилосердно набиваючи ціну. Він дотримувався тієї думки, що всі закупники старого одягу — павуки-кровососи, і що жодному їх слову не можна вірити. Всі вони брешуть. Скаржаться на бідність, а самі купаються в грошах. Герхардт власними очима в цьому переконався — він стежив за ганчірниками й бачив, що вони роблять з купленими у нього речами.

— Мерзотники! — обурювався він. — Пропонують мені десять центів за пару черевиків, а самі виставляють цю пару в своїй крамничці за два долари. Розбійники та й годі. Могли б дати мені хоч би долар.

Дженні посміхалась. Тільки вона й слухала його скарги — на Лестерове співчуття Герхардт не розраховував. Свої власні гроші він майже всі жертвував на церкву, і пастор вважав його зразком покори, моралі, благочестя, словом — втіленням усіх доброчесностей.

Отже, незважаючи на зловісний людський поговір, ці роки виявились найщасливішими в житті Дженні. Лестер, хоч його часто й опановували сумніви щодо правильності вибраного ним шляху, був завжди ласкавий та уважний до неї і здавався цілком задоволеним своєю родинною обстановкою.

— Все в порядку? — запитувала вона, коли він увечері повертався додому.

— Розуміється! — відповідав він і, мимохідь поплескавши її по щоці, йшов з нею в кімнати, а моторна Жаннет тимчасом вішала на місце його пальто й капелюх.

Взимку вони сідали в бібліотеці перед величезним каміном. Весною, літом та восени Лестер віддавав перевагу веранді, з якої відкривався чудовий вид на лужок саду й тиху вулицю. Тут він запалював, як завжди перед обідом, свою сигарету, а Дженні, сидячи на поручнях його крісла, гладила його по голові.

— Волосся в тебе ще зовсім не порідшало, — говорила вона. — Ти задоволений? — Або докоряла йому: — Що це ти морщиш чоло? Хіба можна? І чому ти сьогодні вранці не змінив галстук? А я ж тобі приготувала новий.

— Забув, — відповідав він і розгладжував зморшки на чолі або із сміхом пророчив, що скоро матиме величезну лисину.

У вітальні, в присутності Вести та Герхардта, Дженні трималася з ним так само ласкаво, але стриманіше. Вона любила ігри й головоломки — кульки під склом, ребуси, настільний більярд. Лестер також брав участь у цих нехитрих розвагах. Іноді він майже годину просиджував над якоюсь головоломкою. Дженні справлялася з ними дуже легко і бувала горда й щаслива, коли він просив її допомогти. Коли ж він неодмінно хотів вирішити загадку сам, вона мовчки стежила за ним, обійнявши його за шию і схилившись підборіддям йому на плече. Йому це подобалось, він тішився коханням, яким вона так щедро його обдаровувала, і не стомлювався милуватись її молодістю й красою. З Дженні він сам почував себе молодим, а найбільше лякало Лестера наближення безглуздої старості. Він часто говорив:

— Я хочу залишитись молодим або померти молодим.

І Дженні розуміла його. Кохаючи Лестера, вона тепер і сама була задоволена, що настільки молодша від нього.

Особливо втішала Дженні прихильність Лестера до Вести, що дедалі зростала. Вечорами вони часто збиралися в бібліотеці. Веста, сидячи за величезним столом, готувала завдання, Дженні шила, Герхардт читав свої нескінченні німецькі газети. Старого засмучувало, що Весті не дозволяють вчитися в приходській школі при лютеранській церкві, але Лестер про це й чути не хотів.

— Щоб її вчили якісь там німці? Ото ще! — заявив він, коли Дженні розповіла йому про завітне бажання старого. — Вчиться в початковій школі, як усі діти, і чудово. Скажи йому, нехай дасть їй спокій.

Іноді їм бувало вчотирьох особливо добре. Лестер любив подражнити семирічну школярку. Затиснувши її між коліньми, він починав перевертати навиворіт прості істини, спостерігаючи, як свідомість дівчинки сприймає його парадокси.

— Що таке вода? — питав він і, почувши відповідь «це те, що ми п’ємо», здивовано розкривав очі і далі допитувався: — Гаразд, але що це таке, не знаєш? Чому ж вас після цього вчать у школі?

— Але ж ми п’ємо воду? — не здавалася Веста.

— П’ємо-то п’ємо, а що таке вода, ти не знаєш. Запитай учительку, може, вона тобі скаже.

І він примушував маленьку сушити собі голову над важким завданням.

Їжу, посуд, одяг дівчинки — Лестер усе готовий був розікласти на хімічні елементи, і Веста, невиразно вгадуючи щось інше за зовнішньою оболонкою знайомих речей, стала навіть побоюватись його. Вранці, перед тим, як іти до школи, вона приходила показатись Лестеру, бо він дуже вимогливо ставився до її зовнішнього вигляду. Він хотів завжди бачити її чепурною, з величезним блакитним бантом у волоссі, він велів узувати її то в туфельки, то в високі черевички, залежно від сезону, а одягаючи її, вибирати відтінки, які підходили б до кольору її обличчя й характеру.

— У дівчинки весела, легка вдача, — сказав він одного разу. — Не вдягай її ні в що темне.

Дженні побачила, що і в цьому питанні слід радитися з Лестером, і часто говорила дочці:

— Біжи, покажись дяді.

Веста з’являлася й починала крутитись перед ним, примовляючи:

— Дивись!

— Так, так. Все в порядку. Можеш іти.

І вона бігла.

Він почав навіть пишатися Вестою. Виїжджаючи в неділю на прогулянку, він завжди садовив її між собою та Дженні; він наполіг, щоб дівчинку віддали вчитися танців, і Герхардт був у нестямі від горя й люті.

— Гріх же який! — скаржився він Дженні. — Тільки диявола тішити! Танцювати їй потрібно! Навіщо? Щоб з неї вийшла якась вертуха, щоб ми ж потім її соромились?

— Ну, що це ти, тату, — заперечувала Дженні. — Нічого в цьому страшного немає. Школа дуже гарна. Лестер каже, що Весті корисно повчитися.

— Ох, уже цей Лестер! Багато він розуміє в тому, що корисно дитині. Сам у карти грає, віскі п’є!

— Тихше, тихше, тату, не