Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

і життя! Ти хоч здогадався, що я люблю тебе? — засміялася жінка.

— Не розумію, як ти можеш мене любити, Лусіє. Я нічим не примітний тип, ти знудишся зі мною. До того ж на мені важенний тягар моїх недоліків та упущень — справжній лантух з камінням.

— Жодних проблем. Моїх м’язів стане, щоб завдати лантух на спину й жбурнути в замерзле озеро, аби він назавжди зник разом з «Лексусом».

— Навіщо я жив, Лусіє? Перш ніж помру, я мушу взнати, навіщо я існую на цьому світі. Твоя правда, я так довго перебував начеб під дією наркозу, що, либонь, і не знаю, як розпочати нове життя.

— Якщо дозволиш, я допоможу тобі.

— Як?

— Починати треба з тіла. Давай зсунемо наші спальники й заснемо, обійнявшись. Я потребую цього так само, як і ти, Річарде. Я хочу, щоб ти обійняв мене, хочу почуватися впевненою й захищеною. Доки ми боязко блукатимемо манівцями, чекаючи, що перший крок зробить інший? Ми старі для цього, але, можливо, все ще молоді для любові.

— Ти певна, Лусіє? Я не витримаю, якщо…

— Певна? Я ні в чому не певна, Річарде!.. — урвала його жінка. — Але ми можемо спробувати. Що найгірше може нас спіткати? Страждання? Невдача?

— Не треба про це. Я не витримаю.

— Я налякала тебе… Пробач.

— Ні! Навпаки, це ти пробач, що я не відкрив тобі раніше того, що відчуваю. Це таке нове, несподіване, що я не знаю, що вдіяти, але ти набагато сильніша й чистіша за мене. Ну ж бо, іди до мене, і ми будемо кохатися.

— Евелін лише за якохось півметра від нас, а я трохи галаслива. З цим доведеться зачекати, але тим часом ми можемо пригорнутися одне до одного.

— А тобі відомо, що я подумки розмовляю з тобою, мов сновида? Що раз по раз уявляю тебе в своїх обіймах. Я вже так давно прагну тебе…

— Я тобі не вірю. Ти вперше звернув на мене увагу вчора ввечері, коли я вдерлася до твого ліжка. Доти ти не зважав на мене, — засміялася Лусія.

— Я такий радий, що ти це вчинила, зважлива чилійко, — щойно вимовив це, Річард подолав коротку відстань, що їх розділяла, й поцілував Лусію.

Вони зсунули два спальники на одне ліжко, розстебнули кожен свою «блискавку» й з несподіваним відчаєм обійнялися, вдягнені як були. От і все, що Річард зможе виразно пригадати згодом; решту чарівної ночі назавжди сховає туман. Лусія ж запевняла його, нібито пам’ятає все до найменших подробиць. У наступні дні й роки вона потроху переповідатиме їх, і щоразу це буде нова, дедалі сміливіша версія — аж до неймовірного, бо не могли ж вони стільки перевертатися, як запевняла жінка, не розбудивши Евелін. «Так усе й було, хоча ти не віриш; може, Евелін удавала, буцімто спить, і підглядала», — наполягала вона. Річард же гадав, що вони багато разів подовгу цілувалися, скинули одіж, переплетені в тісному просторі спальних мішків, безшумно вивчали одне одного напомацки, мовчазні й збуджені, наче підлітки, котрі потайки кохаються в якомусь темному закутку. Авжеж, він пам’ятав, як Лусія вмостилася на ньому і він зміг пізнати її всю обома руками, дивуючись цій гладкій гарячій шкірі, цьому ледве освітленому мерехтливою свічкою тілу, стрункішому, піддатливішому й молодшому, ніж здавалося під одягом. «Ці дівочі груди мої, Річарде, вони обійшлися мені досить дорого», — прошепотіла Лусія йому у вухо, стримуючи сміх. І це було в ній найкращим — сміх, що, ніби вода, очищав його зсередини й відносив сумніви — щораз далі.

Того вівторка Лусія й Річард прокинулися від боязкого вранішнього світла в теплоті спальників, що огортала їх цілу ніч, — сплетені в один клубок так, що невідомо було, де починається один і закінчується другий, дихаючи в такт: обоє почувалися зручно в цій любові, яку щойно почали відкривати для себе. Умовності й перестороги, що доти стримували їх, впали перед дивом справжньої близькості. Коли виткнули голови, зненацька відчули холод. Калорифери погасли. Річард перший зважився вивільнитися з обіймів Лусії й устати назустріч новій днині. Він пересвідчився, що Евелін і собака досі сплять, і перш ніж підвестися, поцілував Лусію, яка посопувала поруч. Потім одягнувся, залив у калорифери пального, поставив на вогонь воду, приготував чай, відніс його жінкам — і поки ті, лежачи, пили, вивів надвір Марсело. Чоловік щось насвистував.

День обіцяв бути ясним. Буревій залишився в лихих споминах, сніг, що вкрив цілий світ, скидався на бізе, а крижаний вітер тягнув за собою неймовірні пахощі гарденій. Коли визирнуло сонце, небо — нарешті безхмарне — набуло голубого кольору незабудок. «Гарний день для твого похорону, Кетрін», — прошепотів Річард. Він почувався щасливим і бадьорим, мов цуценя. Ця радість була такою новою, що чоловік не знав її назви. Він обережно досліджував її, ледь торкався й одразу відступав, намацуючи незаймані терени свого серця. Невже він вигадав зізнання минулої ночі? І карі Лусіїні очі так близько від своїх? Може, він вигадав і її тіло в своїх руках, припалі до вуст вуста, радість, жагу й утому на шлюбному ложі з двох спальних мішків, і обійми — щодо них не мав жодних сумнівів, бо лише так міг всотувати дихання сплячої Лусії, її визивне тепло, óбрази її снів. Річард знову запитав себе, чи це і є любов, бо нове почуття відрізнялося від палючої пристрасті до Аніти, воно було мов гарячий пісок на пляжі під яскравим сонцем. Може, ця вишукана втіха і є суттю зрілої любові? Він це з’ясує, для цього ще буде час. Повернувся до будиночка з Марсело на руках, не перестаючи щось насвистувати.

Їхні харчі зменшилися до жалюгідних решток, і Річард запропонував поїхати снідати в ближче містечко, а звідти продовжити путь до Рінебека. Про виразку вже не згадував. Лусія пояснила, що в Омега-інституті обслуговуючий персонал працює потижнево, але — якщо їм поталанить — цього вівторка через недавню негоду там ще нікого не буде. Дорогу напевне розчистили, і поїздка забере години три-чотири; поспішати нема куди. Нарікаючи на холод, Лусія й Евелін виповзли зі своїх спальників і допомогли Річардові навести лад і зачинити будиночок.

Евелін, Річард, Лусія

Рінебек

Поки вбрані, мов полярники, їхали в «Субару» без підігріву й з двома напівпрочиненими віконцями, Річард Баумастер розповів жінкам, що за кілька місяців перед тим запросив прочитати лекцію на своєму факультеті двох експертів з переміщення нелегальних робітників. Саме цим, за словами Евелін, займалися Френк Леруа й Іван Данеску. «Нічого нового, — мовив Річард, — пропозиція й попит існували, відколи офіційно було скасовано рабство, але ніколи цей бізнес не був таким прибутковим, як зараз; це золота жила, порівнянна