Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

почував себе щасливим, уявляєш? А потім… потім стали траплятися пригоди, і я збагнув, що помилився, що ходити в небіжчиках — не така вже гарна штука. Ось я й повернувся. Хочу знову жити.

— Маттіа! Я завжди казав, що ти трохи недоумкуватий. Шаленець! Шаленець! Шаленець! — вигукнув Берто. — Який я радий бачити тебе! Хто міг чекати такого? Маттіа живий… Так! Розумієш, я не можу повірити! Дай-но я подивлюся на тебе… Ніби трохи не схожий!

— Бачиш, я вирівняв око?

— А, так, так… Тому мені й здалося… дивлюсь, дивлюсь на тебе… Чудово! Ходімо ж, ходімо до моєї дружини… Ні, зачекай… Адже ти…

Він зненацька вмовк і знічено глянув на мене.

— Ти збираєшся повернутися до Міраньйо?

— Неодмінно. Сьогодні ввечері.

— Отже, ти нічого не знаєш?

Він затулив обличчя руками і застогнав:

— Нещасний! Що ти наробив… що ти наробив? Ти не знаєш, що твоя дружина…

— Померла? — вигукнув я.

— Ні! Гірше! Вона… вона вийшла заміж!

Я так і зомлів.

— Заміж?

— Так! За Поміно! Я отримав повідомлення. Уже більше року.

— Поміно? Поміно одружився з… — белькотів я.

І раптом сміх, гіркий, мов жовч, підкотився мені до горла, і я зареготав гучно, нестримно. Роберто дивився на мене розгублено, може, навіть подумав, що я збожеволів:

— Ти смієшся?

— Авжеж! Авжеж! — кричав я, трясучи його за руки. — Тим краще! Це ж вінець мого щастя!

— Що ти верзеш? — обурено вигукнув Берто. — Щастя? Якщо ти тепер там з’явишся…

— Неодмінно з’явлюся! Тепер і поготів, не сумнівайся!

— Хіба ти не знаєш, що тобі доведеться знову стати її чоловіком?

— Мені? Чому це?

— Певна річ, — підтвердив Берто, і тепер уже я ошелешено дивився на нього. — Другий шлюб оголосять недійсним, а ти будеш зобов’язаний знову взяти її.

В очах у мене все закрутилося.

— Як? Що ж це за такий закон?! — крикнув я. — Моя дружина вийшла заміж, і я… Що ти вигадуєш? Замовкни! Це неможливо!

— А я тобі кажу, що так воно і є! — наполягав Берто. — Тут у нас мій свояк, він доктор права і краще, ніж я, все тобі розтлумачить. Ходімо… Або ні, почекай трохи тут: моя дружина при надії, і я не хотів би… хоч вона й мало знає тебе, але сильне потрясіння може зашкодити їй. Я підготую її… Зачекай, гаразд?

Він випустив мою руку біля самих дверей, наче боявся, що коли залишить мене хоч на хвилинку, я знову щезну.

Коли брат вийшов, я заметався по вітальні, як лев у клітці. Вискочила заміж! За Поміно! Авжеж… Саме її хотів він мати за дружину, він же перший закохався в неї! Він очам своїм не повірить! І вона теж… Отакої! Розбагатіла… Дружина Поміно… І саме в той час, коли вона вдруге вийшла заміж, я там, у Римі… А тепер, виявляється, знову зобов’язаний жити з нею в шлюбі! Хіба ж таке можливо?

Незабаром Роберто, сяючи від радості, повернувся і покликав мене до своєї дружини. Але я був такий приголомшений, що навіть не зміг подякувати їй та її матері за гостинність. Роберто помітив моє збентеження і почав негайно розпитувати свояка про те, що мені хотілося б знати передусім.

— Ну що ж це за такий закон! — ще раз вирвалось у мене. — Це, перепрошую, якийсь турецький закон!

Молодий адвокат зверхньо всміхнувся, поправляючи пенсне на носі.

— На жаль, закон саме такий, — відповів він. — Роберто має слушність. Не скажу вам напевно, яка стаття, але кодексом подібний випадок передбачений: другий шлюб скасовується, якщо з’явився перший чоловік.

— То я мушу визнати за дружину, — обурився я, — жінку, котра цілий рік жила, не криючись, з іншим чоловіком, а він…

— Але ж у цьому, вибачте, ваша провина, любий синьйоре Паскаль! — перебив мене адвокатик, усе всміхаючись.

— Моя провина? Чому? — заперечив я. — Насамперед помилилася та мила жінка, опізнавши труп якогось горопашного потопельника. Потім вона поспішила вискочити заміж, а винний, виходить, я? І я зобов’язаний поновити з нею шлюбні стосунки?

— Авжеж, — відповів адвокат. — Оскільки ви, синьйоре Паскаль, своєчасно, тобто до закінчення терміну, в межах якого за законом не дозволяється вступати в новий шлюб, не побажали виправити помилки вашої дружини, хоч та помилка, можливо, не була цілком несвідома. А ви це помилкове опізнання прийняли, ба навіть скористалися з нього… Не заперечуйте, я вас за це не осуджую, я хвалю вас, як на мене, ви повелися просто чудово. Дивує мене тільки те, що ви навіщось повернулися сюди, аби заплутатись у тенетах нашого безглуздого законодавства. Я на вашому місці не став би оживати.

Спокійне, самовдоволене мудрування цього зеленого юриста розгнівило мене.

— Та ви самі не тямите, що кажете! — сказав я йому, знизуючи плечима.

— Чому? — заперечив він. — Це ж справдешній дарунок фортуни, справдешнє щастя!

— Отож і спробуйте, спробуйте такого щастя! — вигукнув я і повернувся до Берто, аби не слухати далі цього чванька.

Але й тут я напоровся на шпичаки. Брат спитав мене:

— А, до речі, як ти ці два роки перебивався з… — і він потер великим пальцем по вказівному, натякаючи на гроші.

— Як перебивався? — перепитав я. — Довга історія! Я зараз не в такому стані, щоб розповісти. Але скажу тобі одне: гроші в мене були і зараз є. Нехай ніхто не думає, нібито я повертаюся до Міраньйо, бо сів на мілину.

— Ах, ти все ж таки поїдеш туди? — здивувався Берто. — Після всього, що ми тобі повідомили?

— Ясна річ, поїду! — вигукнув я. — Невже ти гадаєш, що після таких поневірянь, таких страждань у мене ще є бажання вдавати небіжчика? Ні, любий мій, з мене досить. Я хочу повернути собі законні документи, хочу почуватися живим, по-справжньому живим, навіть, якщо ціною буде повернення до родинного кола. О, я забув спитати: чи моя теща… вдова Пескаторе жива?

— Цього я не знаю, — відповів Роберто. — Розумієш, після другого шлюбу… Але, здається, вона жива…

— Тим краще! Власне, це не має значення. Я помщуся. Я вже не той, що був. Шкода тільки, що ощасливлю того телепня Поміно!

Всі засміялися. Увійшов служник і повідомив, що стіл накритий. Мені довелося залишитись на обід, але я аж тремтів, так нетерпеливилось їхати додому. Не розібрав навіть, які страви подавали. Відчув тільки, що наївся досхочу. Той звір, що заворушився в мені, підкріпив свої сили і був тепер готовий до стрибка.

Роберто запропонував переночувати в них на віллі, а наступного ранку поїхати до Міраньйо разом з ним. Він хотів помилуватися сценою мого несподіваного повернення до життя, побачити на власні очі, як я шулікою впаду на звите моїм