Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

добрим приятелем Поміно родинне гніздечко. Та де там було мені чекати! Я й слухати про це не хотів. Попросив його відпустити мене негайно, сьогодні, без будь-якої затримки.

Я виїхав восьмигодинним поїздом. За півгодини буду в Міраньйо.

18. Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль

Тепер мене діймали лють і тривога. Не скажу, яке з цих почуттів було дужче, напевне, це одне почуття: люта тривога або тривожна лють. Я вже не потерпав від страху, що хтось чужий упізнає мене до приїзду в Міраньйо або при виході з поїзда.

На всяк випадок я взяв квиток у вагон першого класу. Уже звечоріло, крім того, після зустрічі з Берто я переконався, що всі вже звикли до моєї наглої смерті, адже минуло цілих два роки. Отож нікому й на думку не спаде, що я — Маттіа Паскаль.

Аби хоч трохи пригасити лють і тривогу, я спробував висунути голову з вікна — сподівався, що на серці полегшає, коли побачу рідні місця. А вийшло навпаки. Упізнавши здалеку в місячнім сяйві пагорб у маєтку Стіа, я вже не тямив себе.

— Убивці! — процідив я крізь зуби. — Тепер… Я вам покажу…

Скільки важливого забув я розпитати у Роберто, приголомшений несподіваною звісткою! Чи продали маєток і млин? Чи кредитори зійшлися на тому, щоб тимчасово віддати їх під опіку? Чи живий ще Маланья? Як наша тітка Сколастика?

Мені здавалося, що минуло не понад два роки, а ціла вічність відтоді, як я втік з цих країв. За той час мене спіткало стільки неймовірних пригод, тож здавалося, що і в Міраньйо станеться щось незвичайне. А там нічого особливого й не сталося, крім одруження Ромільди та Поміно. І то звичайнісінький собі шлюб. Дивовижною подією він стане тільки тоді, коли я з’явлюся в Міраньйо.

Куди ж мені податися насамперед? Де намостила собі кубельце нова подружня пара?

Той будиночок, у якому довелося жити мені, бідняку, занадто вбогий для Поміно, багатія і єдиного спадкоємця. Крім того, у Поміно ніжне серце, і він почувався б вельми незатишно там, де все нагадувало про мене. Можливо, він оселився разом зі своїм батьком у їхньому розкішному особняку. Це ж уявити тільки, якою гонористою панею зробилась тепер вдова Пескаторе! А благородний, чемний кавалер Поміно, Джероламо Перший, у пазурях такої мегери! Які там сцени! І, ясна ж річ, ні в батька, ні в сина не стало мужності вказати їй на двері. А тепер — ех, яка прикрість! — саме я, а не хтось, позбавлю їх…

Так, так, мені треба йти просто до особняка Поміно. Якщо їх там немає, то слуги скажуть, де їх знайти.

О, сонне моє містечко, яке потрясіння чекає на тебе завтра вранці, коли розлетиться звістка про моє повернення!

Сяяв місяць уповні, майже всі ліхтарі на безлюдних вулицях уже погасли, люди саме вечеряли.

Сам не свій від нервового збудження, я ніг під собою не чув, ніби й не торкався підошвами землі. Не можу розповісти, що було в мене на душі, збереглося тільки дивне відчуття, мовби всі мої нутрощі стрясались од затамованого гомеричного сміху. І якби він прорвався, то, уявлялось, і каміння на бруківці вищирилось би, як зуби, і захиталися б будинки.

Я незчувся, як підійшов до особняка Поміно. У заскленій сторожці біля під’їзду нікого не було. Я трохи постояв, тремтячи від нетерпіння, і раптом побачив, що з одвірка на вхідних дверях звисає жалобна стрічка, уже вилиняла й запорошена. Її прикріпили місяців зо два тому. Хто ж помер? Вдова Пескаторе? Кавалер Поміно? Хтось із них, не інакше. Мабуть, кавалер… Ну, тоді я знайду мою пару голуб’яток тут, у цьому розкішному особняку. Я вже не міг довше чекати і кинувся сходами вгору. На другому прольоті наскочив на стару служницю.

— Удома кавалер Поміно?

Стара черепаха так ошелешено глянула на мене, що я вмить збагнув: то кавалер Поміно віддав богові душу.

— Син! Його син! — гукнув я і ще швидше побіг нагору.

Не знаю, що стара бурмотіла, йдучи вниз, а я, не добігши вгору кількох сходинок, зупинився: мені забило дух. Я глянув на двері і подумав: «Може, вони оце вечеряють, усі втрьох сидять собі за столом… і ні про що таке й не помишляють. А за якусь хвилю я постукаю в двері, і життя цієї сімеєчки полетить шкереберть… Тепер їхня доля в моїх руках».

Я ступив на останню сходинку і взявся за шнурок дзвінка. Серце шалено калатало. Прислухався — жодного звуку. І в цій тиші почулося легеньке «дзінь-дзінь»— це я обережно сіпнув за шнурок.

Кров ударила мені в голову, зашуміло у вухах, наче цей ніжний дзвоник, що ледь долинав до мене з тиші, звучав у мені — різко, оглушливо.

За якусь мить я здригнувся, впізнавши голос вдови Пескаторе:

— Хто там?

Я не міг одразу відповісти, а лише притиснув кулаки до грудей, наче для того, щоб серце не вискочило. Потім замогильним голосом, чітко вимовляючи кожен склад, відповів:

— Маттіа Паскаль.

— Хто?! — скрикнув голос за дверима.

— Маттіа Паскаль, — повторив я ще глухіше.

Я почув, як стара відьма відскочила від дверей, — певна річ, перепудилась до смерті. Уявив, що там у них зчинилося. Тепер має з’явитися чоловік — сміливець Поміно власною персоною!

А мені тим часом слід поміркувати, як діяти далі.

Тільки-но розгніваний Поміно рвучко відчинив двері, я випростався на повен зріст і рушив на нього. Він з переляку відступив назад. Увірвавшись до передпокою, я заволав:

— Маттіа Паскаль! З того світу!

Поміно гепнувся на підлогу. Руки він мимоволі закинув за спину і тепер спирався на них усім тілом, вирячивши на мене очі:

— Маттіа! Ти?!

Вдова Пескаторе прибігла зі свічкою в руці й закричала не своїм голосом, ніби породілля. Я ударом ноги зачинив двері і вихопив свічку, яку вона ледь не впустила на підлогу.

— Цитьте! — гукнув я їй у саме обличчя. — Ви що, справді гадаєте, що я привид?

— Ти живий! — вичавила вона з себе, зблідла, мов віск, і вчепірилась пальцями собі в волосся.

— Живий! Живий! Живий! — підхопив я з лютою радістю. — А ви мене опізнали в мертвяку, чи не так? В потопельнику, еге ж?

— Та звідки ж ти взявся? — з жахом спитала вона.

— З млина, відьмо! — зарепетував я. — Ось, тримай свічку та дивись на мене добре! Це я? Упізнаєш мене? Чи тобі здається, що перед тобою той горопаха, який утопився в Стіа?

— Значить, то