Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Розділ 17.

— Ти впевнений, що нам треба повертатись? - спитала я Деміана, рано вранці, затишно примостившись у його обіймах.

У цьому будинку ми були самі. Знову жити під одним дахом з Ірен, а тим більше з... його коханкою - бажання не виникало.

— Тут я занадто привертаю увагу у всіх. За мною можуть стежити, а мені цього не хотілося б. Твого батька не знайшли, це означає лише одне – він добре сховався. Хвилюватися поки що не варто. А якщо я сидітиму тут і байдикуватиму - почнуться питання у короля, - його рука ласкаво торкалася моєї шкіри, погладжуючи, заспокоюючи, не даючи забути наскільки він ніжний і турботливий.

— Але ж і там є люди короля. Як ти взагалі збираєшся шукати моїх батьків? І чи збираєшся?

— Там можна вести дуже прихований спосіб життя. І королівських собак там менше. Щодо твоїх батьків, Торі... я поки що думаю, як краще вчинити. Він добре замів за собою сліди. Він береже і захищає не тільки себе і свою дружину, але й тебе, не повідомляючи про себе жодного рядка. Я розумію, що тобі боляче і страшно, але він правильно робить. Якщо хтось дізнається, що ти отримуєш листи від нього, його можуть шантажувати тобою.

— Дивно, що мене взагалі ніхто не допитував, раз я його дочка, — задумливо промовила я.

— Ти раптово зникла. Але можливо, ми зробили помилку з тобою, оголосивши про наші стосунки. Може... я робив це спеціально раніше? Намагався сховати тебе, знаючи якийсь секрет твого батька?

Я повернулася до чоловіка, і провела пальчиком по щоці, підборідді, окреслила його губи. Закопалась пальцями в його густе волосся. Чоловік заплющив очі, насолоджуючись хвилинкою ніжності.

— Що ти тепер робитимеш із... графинею де Іворг? Ваші стосунки безповоротно втрачені?

— Головне, що я повернувся до тебе, кохана. Я виконав наказ короля, убив того останнього мандрівника і від мене більше нічого не чекають. Пошуки твого батька – куди менш небезпечне завдання.

— Але ж тебе хтось поранив, адже так? Якщо вбито останнього мандрівника, то як ти отримав поранення магією Хаосу? Ти ж його отримав уже після його вбивства, - для мене було важливим дізнатися, що сталося з Деміаном. Мені здавалося, що навколо нас є якась одна таємниця, яка нас всіх об’єднує. Але не вистачало найголовніших шматочків для створення цілої картини.

— Зараз для нас першочергове завдання - твої батьки, - закінчивши розмову ніжним і довгим поцілунком, Деміан змусив мене забути на якийсь час про все.

У містах не дозволялося відкривати портали. У поодиноких випадках це було можливо у власних будинках, які мали спеціальні дозволи та захист. Так як цей будинок Деміана стояв прямо посеред центральної вулиці, не маючи власного двору чи саду, то доводилося виїжджати за межі міста, щоб відкрити портал.

Ми вже виїхали на лісову дорогу, як раптово карета різко зупинилася. Ми почули шум і позаду себе від карети з прислугою, яка супроводжувала нас.

— В чому справа? - запитала я і виглянула у вікно. Деміан налякав мене, різко задерши штори і строгим голосом наказавши не виглядати. - Деміане, ти мене лякаєш...

— Тш-ш, - він підніс палець до губ і ми обидва прислухалися. Але було тихо. Дуже тихо.

— Сиди тут, щоб ти не почула, зрозуміла, Торі? - від його сталевого голосу мені стало зовсім ніяково, але я кивнула.

За Деміаном зачинилися двері так швидко, що я навіть одним оком не змогла нічого розгледіти. Було тихо. Хвилина. Друга. Нестерпно довге очікування. Ні звуку. Я не знала скільки часу минуло, але моєму терпінню підійшов кінець.

Я несміливо визирнула у вікно. Нікого. Подивилася ліворуч, праворуч... нічого. І куди в такому разі подівся Деміан? Я рішуче відчинила дверцята і насилу спустилася зі сходів. І навіщо я в дорогу одягла цю пишну сукню!

Я озирнулася, але нічого дивного не помітила, окрім як не було кучерів, ні в нашій кареті, ні в тій, що стояла за нами. Та й слуги не виходили. Я обійшла нашу карету і попрямувала до наступної. Деміан наче крізь землю провалився, як і кучера. Але я не встигла наблизитися до карети, як до мого горла був підставлений ніж і за мною почувся чоловічий голос.

— Жодного звуку... Вікторіє. Ліворуч, і йди тихо та спокійно. Один рух і твоя мила шия стане вельми не настільки красивою і витонченою.

Я не впізнала голосу. Але слухняно повернула ліворуч і повільно пройшла вперед. Підійшовши до кущів, я зупинилася і ледве не закричала. Зупинило лише гостре лезо, яке сильніше втиснулося мені в шкіру. У кущах лежали тіла двох чоловіків, наших кучерів. Мертві.

— Вперед, якщо не хочеш лягти поруч із ними.

— Що вам потрібно від нас? - прошепотіла я, слухняно крокуючи вперед і молячись, щоб далі я не побачила тіло Деміана.

— Я не завдаю тобі шкоди, якщо ти сама не ускладниш мені завдання.

— Яке завдання?

— Доставити тебе до потрібної людини.

— Навіщо?

— Багато запитань, — рикнув на мене незнайомець і підштовхнув уперед.

— Де мій чоловік? Що з ним?

— Припини вже шуміти!

— Не рушу з місця поки не скажете, де він! - не знаю звідки стільки хоробрості взялося. Хоча, можливо, й пішла б далі, якби мене зараз ще раз гарненько налякали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍