Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 27.2

Дамір відсуває убік тарілку, спокійно відкидається на спинку стільця. Пожирає мене поглядом хижака, призовно дивиться на мене. Я розумію, що вечеря закінчена, настав час для десерту. Не поспішаю проявляти ініціативу сама, спочатку хочу хоч якихось роз'яснень, тож питаю:

- Навіщо ти привіз мене до себе? Мені здавалося, ти попрощався зі мною назавжди, — завмираю в очікуванні відповіді. Стискаю пальцями тонку ніжку келиха, приховуючи тремтіння моїх рук.

– Я змінив своє рішення. Але поки не знаю, чи правильно зробив і до чого це приведе, Авроро. Насправді я хотів би взагалі не зустрічати тебе. Так було б найкраще для всіх.

- Але це трапилося, - підсумовую, залишаючись не зовсім задоволеною його словами. Але з іншого боку це можна розцінювати як визнання в тому, що він не зміг без мене. Можливо, і він страждав через наше розставання? — Ти більше не бачився з моїм батьком після того дня?

- По телефону говорив з ним. І я досі дотримуюся думки, що це все неправильно.

- Проте я тут, - несміливо посміхаюся і підношу келих до губ.

Я вирішую більше не зволікати, підводжуся зі свого місця, обходжу стіл і завмираю поруч із Даміром. Він стежить за моїм наближенням. У напівтемряві всі почуття загострені. Долоні чоловіка лягають на мої стегна і мене обпалює його дотик.

- Ходи сюди, - тягне мене на себе, щоб я опустилася йому на коліна.

- Ще не час, я даремно вбиралася? Хочу, щоб ти дивився на мене. Дивився і розумів що ти можеш втратити, якщо знову вирішиш викинути мене зі свого життя.

Я тягнуся до змійки на боці, повільно стягую з себе сукню. Все ще трохи хвилююся. Роблю кілька кроків назад, щоб Дамір зміг мене розгледіти. Поправляю волосся, стою перед ним у відвертій спідній білизні.

- Подобається? - стискаю руками груди через бюстгальтер і прикушую губу. Сподіваюся, що виглядаю при цьому сексуально.

- Шалено, - він схиляє голову на бік, на його губах розпливається посмішка. Дамір підводиться з стільця, йде до мене.

Він робить крок уперед, я – крок назад. Ми дивимося один одному у вічі, не відриваючи поглядів. Кров у венах закипає миттєво, унизу живота розповзається незадоволене бажання.

- У домі, крім нас, хтось ще є? - питаю, запізно згадавши правила пристойності.

– Ні. Я відпустив усіх. Навіть охорону.

- Мабуть, варто було штори закрити. Сусіди можуть нас побачити.

- Нехай заздрять.

Дамір робить останній крок і я нарешті попадаюся в лапи хижака.

- Як ти хочеш, щоб я тебе сьогодні взяв? - Запитує, між поцілунками.

— Ніжно, — звиваюсь у його руках, підставляючи шию під поцілунки. — Наче я найцінніше, що є у твоєму житті…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍