Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Ну хто, хто міг передбачити, що, отримавши другий шанс, Тоні втне щось настільки дурне.

— Тобто ти взагалі не думав про те, щоб влаштувати щось приємне й прийнятне для нас двох? — початок був тихим та сердитим. Не виключаю, що за мить я перекинуся на осатанілий вереск. Тільки Тоні Соретті вміє доводити мене і до яскравих незабутніх оргазмів, і до такого стану кипіння. — Ні, серйозно, ти принаймні розглядав цей варіант? Чи у твоєму геніальному, але мікроскопічному, мозку не знайшлося місця для думки, що не варто витрачати перше й надважливе побачення на чергову спробу насолити сестрі? Чи ти намагаєшся переконати мене, що аж настільки безмозкий ідіот, котрий і не здогадувався, якою виявиться моя реакція?

Мене взагалі не турбувало, що я влаштувала сцену посеред вулиці, що на нас могли звернути увагу перехожі, що хтось впізнав би Тоні й зацікавився хто і за що його аж так шпетить. Я прагнула лише отримати відповідь, чому Соретті аж настільки бездарно скористався можливістю показатися мені справжнім.

Так-так, я сама винна, що чекала від нього чогось нормального, але я відмовляюся вірити, що цей чоловік переді мною аж настільки нетямущий кретин. На початку саме так я й хибила, та бос неодноразово доводив, він метикує усе наперед, й не на один, а на десять наступних кроків. І те, що він вирішив не докладати жодних зусиль, доводило: насправді його цікавлю не я, а лише війна з крижаним стервом.

Втім, його зізнання у ліфті, те, з яким завзяттям, нехай й на своїх умовах, він прагнув мене повернути, нагадувало — з ним простої й очевидної відповіді не існуватиме ніколи. Не варто судити його одразу й потрібно розглядати кожну ситуацію окремо. А ще вивідати, що ми бляха тут забули!

Ну чому з Тоні усе так складно, га? У нього те полум’яне божевілля у крові з народження, як якийсь особливий ген, а я відчувала, що ось-ось зійду з глузду.

— Те, що я ідіот, оскаржувати не буду — тобі це й так добре відомо, — помовчавши трохи, відмахнувся бос. — Та зараз я знаю, що роблю.

О, так, і розповідати мені про це зовсім не обов’язково, любчику!

Вловивши, як по талії ковзнула його долоня, я шарахнулася вбік, та Тоні знов мене випередив. Не дозволив відступити. Не дозволив збільшити відстань між нами. Відчувши тепло його руки, його владний дотик, прикидатися байдужою, уникати його чи відволіктися я вже була не в змозі. Змушена підвести очі, я… впала у прірву, темну безодню рішучості й азарту, лукавства та самовпевненості.

— З якого б то дива я погодилась на це безплатно?

Без обіцянки погасити ще одну частину моєї позики. Було ж заплановане побачення, чайові за них отримують лише пані Зефірка та її колежанки.

Підштовхнувши пальцями моє підборіддя вгору, щоб я і далі дивилася просто йому у вічі та не відводила погляду, Тоні промовив твердо, але тихо:

— Потрібно усього лише довіритися мені, Бессі, ото і все.

Дивно, але ця його фраза більш скидалася на прохання аніж відгонила металічним присмаком наказу, що відкидав будь-які заперечення. Щире, сповнене надії, прохання. І це видалося мені дивним.

Втім як й увесь цей вечір.

— І чому я маю робити це? — видала я смішок, який більш личив навіженій, що замість чайного пакетика заварює у горні сушену мишу й радіє з цього.

— Інколи я вчинятиму щось екстраординарне, нелогічне й таке, що не піддається усвідомленню, і це не має ставати між нами. Я звик ставити на карту все. І я завжди знаю, що роблю. Додай до цього лише дещицю віри, добре? Ти не пошкодуєш про це, Бесс.

Між нами запала мовчанка. Я покусувала внутрішній бік щоки. Ось що йому відповісти? Погодитись? Ми не подружжя, дякувати Богу, щоб проходити разом багатство, злидні, хворобу й останню стадію божевілля. Та ми ще навіть не пара!

Відчай мій виявився таким сильним, що я засумувала за Карло — хто б міг подумати, що він огидний, з тими своїми аж надто прямими й масними натяками, водночас здаватиметься таким простим і збагненним, якщо поставити його поряд із Тоні.

Та порівнювати Соретті з кимсь штибу Карло було безглуздо.

Стандартні вчинки й освідчення, що звичайні люди карбують губами вже котре сторіччя, не для нього. І навряд його вуста, звиклі пропускати крізь себе соромітні репліки, здатні вимовити щось подібне. Його прохання, котре я щойно почула, напевно, босова межа й виняткова можливість. Той його останній меридіан. І вкотре він перетнув його задля мене?

Оці його крайнощі мене й досі бентежили.

Та, мабуть, не варто зловживати його своєрідною щирістю, хоч я й не сприймала почуте від нього як виграш в лотерею. Мені притаманна наївність, але не в цьому. Й не зараз, коли я усе ще панікувала та гнівалася, без цього ніяк, але покидьок, вивідавши, як достукатись до мене, знов скористався тим шляхом — я визнала, я не відмовлюся, не відступлюся. Принаймні сьогодні піду з ним до кінця. Усвідомлення, що я наважуся на це цілковито тверезою, лякало так само як і майбутня зустріч з Петрою. Чомусь я сумнівалася, що Тоні навмисне підлаштував усе так, щоб візит наш прийшовся на Петрин вільний день.

— Обіцяй, коли стане геть жахливо, ми заберемося звідти якнайшвидше.

За моїми підрахунками це станеться приблизно у перші три хвилини нашого перебування у «Рубіросі».

— Будь певна в цьому, Бессі.

Тоні не всміхався, не тішився своїй перемозі, та втямив напевно, що я підкорилася.

— Гаразд, зробімо це. Принаймні, спробуємо, — зітхнула я дещо приречено.

— А ти, Ліззі, пообіцяєш мені дещо натомість?

Розгублено здійнявши брову, я вкотре хитнула головою. Чого ще він вимагатиме від мене? Щоб я першою скуштувала їдло з його тарілки? Що він собі думає? Що він Юлій Цезар? Я гола покоївка, не дегустаторка!

Соретті підсунувся ще, настільки неприпустимо близько, що, попри вечірню прохолоду, яка пощипувала мене під колінами, я відчувала лише жар від його міцного принадного тіла. Чи то я моментально розпалилася зсередини через його близькість?