Читати книгу - "Жарт"

що з ним удіяти. Боявся ускладнень, до яких воно призведе.

Я корчив із себе янгола, що приніс їй спасіння, а насправді був тільки ще одним розпусником. Кохався я з нею один лише раз, а потім відвернувся від неї. Думав, що несу їй прощення, а це вона мусила прощати мене. Коли я поїхав, вона ридала з жалю, та за кілька років оселилася тут заради мене. Розмовляла зі мною. Ставилася до мене як до друга. Вона простила мені. Втім, усе й так було зрозуміло. Нечасто таке траплялося в моєму житті, але ця молода дівчина любила мене. Я тримав її життя в руках. Її щастя залежало від мене. А я втік. Ніхто так не завинив перед нею, як я.

Раптом мені спало на думку, що я киваю на гаданий поклик Бога, щоб ухилитися від своїх людських обов’язків. Мене лякають жінки. Я боюся їхнього тепла. Боюся їхньої постійної присутності. Перспектива життя з Люцією жахнула мене, як жахає зараз думка про те, що доведеться довгий час жити в двокімнатній квартирі зі вчителькою із сусіднього містечка.

А чому п’ятнадцять років тому я самохіть пішов з університету? Я не любив дружини, яка була на шість років старша за мене. Ні голосу її не міг терпіти, ні її лиця, ні навіть цокання домашнього годинника. Не міг я довше жити з нею, але й розлученням нездатний був її скривдити, адже вона була добра жіночка і нічим переді мною не завинила. Отоді я й почув рятівний голос із неба. І послухався Ісуса, який звелів мені покинути невід.

О Господи, чи справді це так? Невже я такий убогий і кумедний? Скажи, що це не так! Дай мені певність! Щоб чув я Тебе, гучніший, гучніший нехай буде Твій голос! У цьому сум’ятті невиразних голосів я геть не чую Тебе!

Частина сьома

Людвік-Гелена-Ярослав

1

Повернувшись пізно увечері від Костки в готель, я вирішив, що поїду до Праги наступного ж дня вранці, більше мені тут нічого було робити: моя облудна місія в рідному містечку добігла краю. Як на лихо, в голові було таке сум’яття, що я до пізньої ночі крутився в ліжку (яке страшенно рипіло) і не міг очей стулити; коли мені врешті здалося, ніби заснув, мене почало трусити, тож у глибокий сон поринув тільки над ранок. Отак прокинувся я запізно, десь о дев’ятій годині, вранішні автобуси і потяги вже вирушили в дорогу, і треба було чекати другої дня, наступного рейсу на Прагу. Виявивши це, я мало не впав у відчай: почувався немов людина, що зазнала кораблетрощі, раптом я гостро засумував за Прагою, за моєю роботою, за столом у моєму кабінеті, за моїми книжками. Але нічого не вдієш; я мусив зціпити зуби і спуститися до зали ресторану.

Увійшов туди обережно, бо остерігався зустріти Гелену, яка могла бути в тому місці. Але її там не було (певне, гасала сусіднім селом із магнітофоном і мікрофоном у руці й ставила перехожим дурнуваті запитання); та зала була напхом напхана галасливими відвідувачами, які сиділи за столами і курили з кухлями пива, кавою чи коньяком. На жаль, і цього ранку моє рідне місто не дасть мені змоги як слід поснідати.

Вийшов надвір; блакитне небо, клапті хмарин, вагота вранішнього повітря, легенька курява, вулиця, що виходить на чільний майдан із його вежею (тією, що нагадувала мені вояцький шолом), — усе це дихнуло на мене смутком безнадії й порожнечі. Здалеку долинав хмільний спів протяжної моравської пісні (в якій наче зачаклована була туга, степ і довга кінна їзда уланів, яких загарбали до війська силоміць), і мені на думку знову спала моя Люція, її історія, що вже давно лишилася в минулому і тепер скидалася на цю тягучу пісню й болісно відлунювала в моєму серці, крізь яке (наче ото степом) пройшла сила-силенна жінок, нічого після себе не лишивши, як ото курява в повітрі не лишає нічогісінько на цій пласкій вулиці, тільки сідає поміж камінцями бруківки, а потім знову летить кудись, підхоплена поривом вітру.

Ішов я тією закуреною бруківкою й почував тяжку легкість порожнечі, що налягала на моє життя: богиня імли Люція колись позбавила мене себе, а вчора обернула на ніщо мою помсту, яку я так детально спланував, і відразу ж по тому навіть згадку про себе обернула на щось украй кумедне, на якусь гротескну облуду, адже те, що відкрив мені Костка, свідчило, що всі ці роки я плекав у собі пам’ять про іншу жінку і насправді не знав, ким була Люція.

Я давно думав собі, що Люція була чимось абстрактним, легендою, міфом, та зараз побачив, що за поезією тих слів криється геть-чисто непоетична правда: не знав я Люції, не знав, ким була вона насправді, ким була сама по собі й для себе. Бачив я (крізь призму юнацької егоцентричності) тільки ті аспекти її істоти, що були звернені безпосередньо до мене (до моєї самотності, до моєї упослідженості, мого прагнення ніжності й любові); вона була для мене тільки функцією тієї ситуації, в якій я перебував; те в ній, що виходило за межі цієї конкретної ситуації мого життя, те, в чому вона була собою, я геть не помічав. Але якщо припустити, що вона була для мене лише функцією мої життєвої ситуації, то цілком логічно можна виснувати і те, що, відколи ситуація змінилася (тобто її заступила інша ситуація, а я постарів і змінився), моя Люція теж зникла, тому що стала тепер лише тим, що проходило повз мене, що не стосувалося мене, тим, що виходило за мої межі. Так само цілком логічно було, що через п’ятнадцять років я її геть не впізнав. Адже віддавна вона була для мене (і я завжди розглядав її не інакше як «для мене») чимось іншим, незнаним.

П’ятнадцять років шукала мене та поразка, аж таки сягнула мене. Костка (якого я завжди слухав хіба що краєм вуха) більше означав, більше зробив для неї, дужче знав її, ніж я, і ліпше (не хочу сказати «більше», бо моє кохання до неї було просто-таки несамовите) любив її: йому вона звірилася у всьому, мені ж — ні; він зробив її щасливою, я завдав їй лиха; він пізнав її тіло, а я так ніколи і не пізнав його. А задля того, щоб сягнути того тіла, якого так жадав, досить було вчинити одну просту річ: