Читати книгу - "Жарт"

збагнути її, розібратися в ній, любити її не лише за ту частину її особистості, а й за все, що не торкалося мене безпосередньо, за все те, чим була вона сама по собі й для себе. Я не знав цього і завдав болю нам обом. Гнів на самого себе охопив мене, на той мій вік, який я мав тоді, дурнуватий ліричний вік, коли сам для себе становиш таку велику загадку, що тебе не цікавлять загадки, які існують поза тобою, коли інші люди (хоч і найдорожчі) є тільки рухомими дзеркалами, в яких здивовано бачиш відображення власних почуттів, власного збентеження, власної вартості. Атож, усі ці п’ятнадцять років я думав про Люцію лише як про дзеркало, яке зберігає відображення мене того, колишнього!

Знову постала переді мною гола кімната з одним ліжком, залита світлом ліхтаря, що просягало крізь замурзану шибку, знову я побачив, як шалено відбивається від мене Люція. Усе це нагадувало мені кепський жарт: я думав, що вона незаймана, а вона відбивалася якраз тому, що не була такою і, звісно, боялася, щоб я не дізнався правди. Хіба що її опір мав іще й інше пояснення (якщо взяти за основу те, якою бачив її Костка): її перший сексуальний досвід глибоко вразив її і позбавив статевий акт того значення, якого надають йому зазвичай; вона вже не пов’язувала фізичне кохання з ніжністю, з почуттям любові; тіло для Люції було гидке, а кохання безтілесне; поміж душею й тілом розпочалася мовчазна, вперта війна.

Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею й тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих зв’язків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості. За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.

Десь у недосяжній далині хтось п’яним голосом тягнув довгу моравську пісню, і той спів поєднувався із гротескним присмаком цієї історії, із закуреною пусткою цього містечка і з моїм сумом, що його дедалі загострював мій голод. Урешті я дійшов до молочного бару; сіпнув за клямку, але двері були замкнені. Якийсь громадянин, що проходив поруч, кинув мені: «Таж сьогодні свято, всі кав’ярні там!» — «їзда Королів?» — «Авжеж! Вони там порозставляли свої ятки».

Я вилаявся, та довелося змиритися й попрямувати туди, де лунала пісня. Туди, де діялося те фольклорне свято, якого я уникав, як чуми, але зараз мене пхало до нього бурчання у шлунку.

2

Утома. Від самого ранку втома. Наче я гарував цілу ніч. А я все ж таки спав уночі. Та мій сон тепер, немов одвійки зі сну. За сніданком я насилу стримувався, щоб не позіхати. А люди вже прибували. Владимирові приятелі, та й роззяви, сходилися. Один чолов’яга з кооперативу привів до нашого двору коня для Владимира. Посеред цього сум’яття звідкись узявся Калашек, відповідальний за культуру в національному районному комітеті. Уже два роки я з ним воюю. Вбраний він був у чорне, вигляд мав урочистий, разом із ним була елегантна пражанка з радіо. Заносилося на те, що я повинен буду їх супроводжувати. Пані хотіла записати інтерв’ю для передачі про «їзду Королів».

Ідіть до біса! Не хочу я грати роль блазня. Журналістка казала, що страшенно рада познайомитися зі мною, і, звісно ж, Калашек і собі укинув слівце. Мовляв, це мій політичний обов’язок — побалакати з нею. Ото вже мартопляс. Я відмовився б, звісно. Сказав, що мого сина обрали королем і я маю бути з ним, коли він готуватиметься до цієї ролі. Але Власта підвела мене. Готувати сина — це її діло. А я повинен піти з цією пані й балакати на радіо.

Утомившись від тієї сутички, я таки погодився. Журналістка отаборилася в приміщенні національного комітету. У неї там був магнітофон і якийсь юнак, що всім тим опікувався. Ох і балакуча вона була, така вже лепетя! Балакала і весь час сміялася. Потім тицьнула мікрофон і перше запитання поставила Калашекові.

Він відкашлявся і почав. Розвиток національного мистецтва є невід’ємною частиною комуністичного виховання. Національний районний комітет пречудово розуміє це. Тому цілком підтримує ці свята. Бажає їм успіху і повністю поділяє. Він дякує всім учасникам. Ці організатори-ентузіасти й ентузіасти-школярі, які цілком і повністю…

Утома, втома… Ті самі заяложені фрази. П’ятнадцять років чути ті самі заяложені фрази. Та ще й із вуст Калашека, якому начхати на народне мистецтво. Народне мистецтво для нього засіб. Засіб, що дає йому змогу похвалитися ще одним заходом. Втілити в життя директиву. Наголосити на своїх заслугах, хоч сам він і пальцем не поворухнув для сприяння «їзді Королів», урізав кожен шеляг для нас. Та попри це «їзду Королів» запишуть як його заслугу. Адже він орудує районною культурою. Колишній посильний у крамниці, що не може відрізнити скрипку від гітари.

Журналістка притулила мікрофон до своїх вуст. А чи задоволений я цьогорічною «їздою Королів»? Я мало не зареготався їй в лице: таж свято ще й не розпочалося! Але засміялася вона: такий заслужений фольклорист, як я, повинен точно знати, як воно все відбуватиметься. А певно, у них так завжди, все вони знають наперед. Знають, як розгортатимуться події в майбутньому. Майбутнє для них уже здійснилося, й тепер буде тільки повторення.

Я хотів викласти все, що мав на душі. Що «їзда Королів» не така, як в минулі роки. Що народне мистецтво дедалі втрачає прихильників. Що влада дозволяє йому занепадати. Що це мистецтво майже вмерло. Що не треба тішити себе, коли по радіо весь час звучать пісні, які скидаються на зразки народного мистецтва. Усі ці капели народних інструментів, ансамблі пісні й танцю — це радше опера чи навіть оперета, розважальна музика, а не народне мистецтво. Капела народних інструментів