Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

частку зарплатні в собівартості товару. Зрештою, в інтересах розвитку внутрішнього ринку збільшити купівельну спроможність населення. Це ослабить соціальну напругу, випорожнить склади товарів, яких тепер нікому розкупити, і стимулюватиме нове виробництво. Проте шлях від 7–8 відсотків до європейського рівня займе не менше десятка років. За цей час канадський підприємець кілька разів окупить свій капітал.

— З якого ж боку підійти практично?

— Треба йти прямо з готовністю подолати бюрократичні перепони і некомпетентність. За зовнішнім невмінням вести справи у наших виробників стоїть бажання навчитися працювати по-новому. І якщо канадського підприємця не відштовхнуть відразу деякі негативні риси (недотримання слова, неточність, переоцінка своїх можливостей тощо), він знайде в наших людях кмітливих, винахідливих, добрих робітників, людей з теплою душею і добрим серцем. До речі, німці в Україні набагато активніші, ніж ви.

— Канадські підприємці дуже обережні. І вони нікуди не поспішають. Від цього вони часом втрачають вигоду, але рідко опікаються. Я агітуватиму канадських підприємців співробітничати з вами. Добре було б підготувати гарний довідник про Україну англійською мовою.

Ну а щодо вашої вигоди, зрозумійте одне: у міжнародних взаєминах панує не філантропія, а національний егоїзм. Людей ви не зміните. Вони такі є і такі будуть. Прийміть усталені правила гри, і ви будете вигравати. Україна з її сприятливим кліматом і великими природними багатствами стане божим раєм, якщо ви цей рай будуватимете тільки для себе, а не для всього світу, якщо надійно охоронятимете кордони і не перетворите вашу країну на прохідний двір. Ізолюйте свій рай. І хай весь світ вам дорікає, що створили рай тільки для себе. Ігноруйте ці безсилі дорікання. Киньте світові: що світ зробив для України, коли вона стогнала три сторіччя в неволі?!

Вдома поцікавилися, як пройшла зустріч з Попроцьким, про що говорили.

— Про канадсько-українські взаємини, — відповів я. — їм у Канаді незрозуміло, чому не відбувається приватизація. Їхня логіка яка? Влада забрала в людей добро силою. Люди мали б зберігати бажання повернути собі власність. Раніше цього не можна було зробити, бо комуністична влада не дозволяла. Тепер комуністичні партії заборонені, оголошено курс на створення приватновласницької економіки. Люди повинні були б наввипередки кинутися в приватизацію, а вони цього не роблять. Не хочуть ставати приватними власниками — це не зрозуміло, це щось протиприродне!

Та зараз мені хотілося б розповісти про те, що я йому за браком часу не встиг сказати. Українська державність для нього річ зрозуміла й здійснена. Для нас вона ще не здійснена. Ми ще припускаємо її втрату, а тому гарячково працюємо на зміцнення. Я вірю, що цього разу Україна утвердить свою незалежність. Проте масова діяльність внутрішніх і зовнішніх ворогів проти незалежності примушує шукати аргументи для логічного зміцнення віри в остаточність нашої перемоги.

Отже, чим відрізняються ці треті в XX сторіччі національно-визвольні змагання від двох попередніх?

Коли говорити про перші змагання 1917–22 років, то тоді національно свідомих провідників (інтелігенції) була лише жменька (Винниченко вважав, що близько 300 осіб). Нація була селянська і етнічно чисто українська, але зовсім не було державницької ідеї. З бігом часу в народу національна свідомість зростала, але самостійницької ідеї не вистачало в середовищі самих провідників. Соціалізм і навіть федералізм затуманював голови і не давав за модною соціалістичною політичною доктриною бачити в російських соціалістах справжню їхню суть — хижий російський імперіалізм. Нашим провідникам не вистачало політичного досвіду і ненависті до Московії. Я страшенно шкодую, що Павло Грабовський не дожив до революції. Мені здається, що він зрозумів нашого історичного ворога краще від усіх провідників перших змагань до волі.

Від 20-х до 1939 року все населення Західної України, особливо Галичини, стало патріотичне й національно свідоме, тому для другої доби національно-визвольних змагань характерний масовий благородний фанатизм з його безмежною любов’ю до України і такою ж безмежною ненавистю до всіх окупантів. Проте цей період охопив лише четверту частину нації і відбувався за таких історичних умов, коли добитися незалежності було практично неможливо.

Самовідданість і завзяття другої доби змагань стали можливі лише завдяки тому, що були перші змагання.

Треті змагання ввібрали в себе досвід двох попередніх і здійснюються, як і перші, на всій території України, як і другі, з величезним завзяттям.

У діячів третіх змагань немає ілюзій щодо москалів. Уперше в історії ми їм абсолютно не віримо, і їм не вдається нас обдурити.

Москва прямо і через свою «п’яту колону» розвалює українську економіку. Вона намагається задушити нас економічно, і коли наша економіка розвалиться зовсім, тоді ми без бою і без опору здамося на її ласку. Таку діяльність треба ретельно контролювати і кожного разу бити на сполох, щоб утримувати наш уряд від нерозсудливих кроків.

В’ячеслав Брюховецький

У суботу, 23 січня, до посольства завітав В’ячеслав Брюховецький — ректор університету «Києво-Могилянська академія». Він робив велику справу — відроджував славнозвісний перший вищий навчальний заклад України. В умовах бездержавності академія була найповажнішим культурницьким центром східного слов’янства. Коли Україна потрапила під владу Москви, царат поступово її задавив.

Для багатьох поколінь борців за незалежність академія завжди була вогнищем патріотичного духу та витворення національних свободолюбних ідей. Академія — національна легенда. І ось тепер, після проголошення України незалежною державою, Брюховецькому доручили повернути легенді реальне життя.

— Труднощі, пане Лук’яненку, великі: державне фінансування недостатнє, а потрібно відремонтувати будівлі й привести їх до ладу, створити бібліотеку. Хочемо мати досвідчених викладачів, професорів, а вони коштують дорого.

— Пане професоре, ви та людина, яку знає світ. Гадаю, що ви краще, ніж будь-хто інший, зумієте привернути людей собі на допомогу.

— Так, люди допомагають.

— Я зустрічався тут, в Оттаві, з професором Рудницьким. Він організував збір книжок для академії по всій Канаді.

— Так, для мене зараз головне завдання — знайти кошти для транспортування книжок до Києва.

— Я чув, що на відкритті академії був Президент України, і він зробив особистий внесок на рахунок академії. Чи правда, що український мільйонер Юрій Колесник з Криму зробив внесок у десять разів більший за президентський?

— Так, це правда. Стався конфуз: Кравчук явно думав, що вніс велику суму, і був гордий з цього, і раптом приватний підприємець викладає вдесятеро більше!

— Думаю, вчинок Колесника — чудовий урок усім ворогам вільного підприємництва. Колесника я знаю. І не просто знаю. Він допомагав мені, коли я балотувався на президента України. А про відродження академії я також мріяв десятиріччями. І тепер високо оцінюю ваші зусилля.

— Дякую.

— Пане професоре, чи