Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

висунув кандидатуру єврейського письменника Фінкельштейна (і ще когось расово не чистого) у Секретаріат спілки письменників України. Редакторові журналу «Вітчизна» Дмитеркові висловили догану, а Бажана присоромили. Цього разу він не викрив себе перед партією.

Серед тих, хто виступав, було заведено не обмежуватись абстрактними міркуваннями про космополітизм. Треба було викрити хоча б одного єврея.

Товариш Віктора Красіна, письменник Натан Забара мав нещастя писати мовою ідиш. На той час такий собі 3. Лібман, знавець ідишу, спеціалізувався на тому, що вишуковував у книжках єврейських письменників будь-які натяки на симпатії до євреїв, співчуття до мук єврейського народу чи похвалу великим євреям — Ейнштейнові, Кафці та іншим (Марксові можна було, але не перебираючи міри).

Тільки-но Лібман знаходив космополітизм-сіонізм, жертва його пильності потрапляла в тюрму чи табір. Забара також «загримів» у табір, де й зустрівся з Віктором Красіним, а за якийсь час з… Лібманом.

Декілька Лібманових жертв одного разу спробували задушити стукача рушником, але пожаліли.

Лібман вийшов на волю разом з усіма, зараз працює в університеті, пише їдкі статті проти буржуазної культури, що розкладається (разом з сином колишнього «ворога народу» Дмитром Затонським) і навіть коментує В. Сарояна.

Якір розповів про листи, які одержали Л. Богораз і П. Литвинов, — «жидівське поріддя», як їх називають у листах. Те, що боротьба й космополітизм та сіонізм — це одне й те ж, сумнівів не було. Спочатку «жиди» були лихварями, капіталістами, що висмоктували кров, потім соціалістами, більшовиками й чекістами, тоді космополітами, а тепер — сіоністами. І завжди — поганими російськими патріотами. Але російська влада завжди була справедлива: вона відзначала заслуги гарних євреїв перед Батьківщиною.

Через день Якірові повідомили по телефону, що помер В. Павлин-чук, який підписав «Листа 224-х», фізик з Дубни, у якого було багато неприємностей з партійним начальством.

Якір не міг ні про щось говорити, ні про щось думати — так він любив і поважав цього «марксиста». Ми одразу ж поїхали в Бориспільський аеропорт. Квитків не було, довелось повертатися.

Якір показав нам машину — «вони їдуть за нами». Така велика сила гіпнозу слів про демократизацію країни, що я подумав про себе: «Йому подобається гратись у „козаків-розбійників“. Звідки він знає, що це їхня машина?»

(Коли машини почали їздити за мною, я зрозумів, що вгадати, де їхні машини, не так вже й важко. І зрозумів реакцію Якіра в ті дні: перші шпиги, перші машини ледь-ледь збуджують таким собі спортивним інтересом до них, і хочеться подражнити, погратись з ними в хованки. Потім цікавість зникає і з’являється або страх, або нудьга.)

Коли ми переїжджали через ліс, Якір запропонував вийти з автобуса і походити, позбирати грибів. Ми вийшли. Машина одразу ж звернула до лісу.

Якір посміхнувся:

— Підемо їм назустріч?

— Ходімо.

З лісу вискочив молодик в спортивному костюмі, з обличчям кримінальника (ця прикмета, тавро радянського детектива, мені згодом допомагала «їх» виявляти. Очі бігають, розбещене обличчя, ознаки Дегенеративності — сигнал для інтуїції. І ймовірність того, що перед тобою «шпиг», «філер», «підметка», «топтун» набагато збільшувалась).

Побачивши нас, він замугикав пісеньку, схилився зірвати квітку, а потім не поспішаючи звернув до машини.

Ми пішли глибше в ліс. Грибів не було, шпигуна не чути. Побродивши, побачили автобус, що йшов у напрямку шосе, але не туди, звідки ми зайшли до лісу.

Петро зрадів:

— Відірвемо «підметку»!

— Коли автобус вигулькнув десь за кілометр від того місця, де ми залишили «підметку», ми побачили… «нашу» машину.

— Ага, в нього був спеціальний передавач. Він повідомив, куди ми виїдемо.

*

Ми з родиною поїхали у відпустку, в Одесу. Я обережно натякнув матері, що можу лишитися без роботи. Для неї — а вона все життя мріяла, що хоч діти будуть жити добре, це був удар. Вона вмовляла нас з дружиною не займатись політикою.

— З цього ж користі не буде. Подумайте про себе, про дітей, про мене.

Довелося заспокоїти тим, що я спробую втриматись на роботі і буду займатись тільки наукою.

Вона розказала про те, як бачила Троцького в Середній Азії на засланні, про те, як робітники йому співчували.

— Адже ж навіть він нічого зробити не зумів.

Я у відповідь розповів про те, як переслідували Крупську, брата Дмитрія — брата Леніна, інших Ленінових родичів і друзів.

Вона вірила й не вірила:

— Звідки ти знаєш?

Коли я напав на Хрущова, мама почала його захищати:

— Він же ж тобі путівку в санаторій дав!

Шостого липня я приїхав до Москви й одразу ж потрапив на день народження Павла Литвинова.

Було море людей, з яких я знав лише Красіна й Павла.

Майже всіх я вже знав заочно. Випадково вставив українське слово — одразу ж підійшли Петро Григорович Григоренко і Володя Дрімлюга.

Про Григоренка я знав, що він сидів у психтюрмі за листівки проти Хрущова і безвідповідального управління сільським господарством.

Познайомився з Ларисою Богораз, але майже не встиг поговорити.

Особливо близько зійшовся того вечора з Гришею Під’япольським, кандидатом геологічних наук, та його дружиною Машею.

Ми весело підсміювались з тих, що пиячили, і, звичайно ж, як всі інтелігенти в СРСР, перемивали кісточки вождям і розповідали анекдотичні випадки про збори проти «підписантів».

Ще з тиждень я пробув у Москві, знайомлячись з учасниками протестів.

З Петром Григоровичем Григоренком я провів цілий день. Він розповів про своє життя, про те, як прийшов до висновку, що треба боротися за «соціалізм з людським обличчям». Перші кроки — виступи на Московській партконференції (за це — перевели з Військової академії ім. Фрунзе, з посади завідувача відділом кібернетики, на Далекий Схід); потім створення підпільної «Спілки боротьби за відродження ленінізму» і, нарешті, психіатрична тюрма з 1964 по 1965 рік.

Ще в Києві ми прочитали ряд документів про боротьбу кримських татар за повернення на батьківщину. Найсильнішим документом була стаття Олексія Євграфовича Костєріна.

Петро Григорович показав свій виступ 17 березня 1968 року на бенкеті, який влаштували представники кримськотатарського народу з нагоди 72-річчя Костєріна?

Основна думка виступу: «Того, що належить по праву, не просять, а вимагають!» і «Вимагайте відновити Кримську автономну радянську соціалістичну республіку».

Петро Григорович виклав погляди свої й Костєріна щодо ефективних методів боротьби: користуватись свободою слова й друку, збиратись на збори, вуличні походи та демонстрації, налагоджувати контакти з усіма прогресивними людьми всіх націй Радянського Союзу, звертатись до прогресивної світової громадськості і до міжнародних організацій, до ООН і до Міжнародного Трибуналу.

Бенкет закінчився тостами на честь