Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Кримської АРСР і співом «Інтернаціоналу».

Я вперше бачив таку енергійну, мужню людину з глибоким політичним розумом.

На жаль, і в самвидаві, і на Заході лист Григоренка й Костєріна «До учасників Будапештських зборів комуністичних і робітничих партій» був розповсюджений мало. У цьому листі глибоко й докладно було проаналізовано деякі причини сталінізму, недоліки XX з’їзду і продовження сталінізму після з’їзду, розповідалось про чорносотенні настрої, про необхідні заходи боротьби комуністичних партій із сталінізмом.

На жаль, автори не отримали відповіді на свого листа від жодної компартії. І ми ніколи не чули, щоб західні компартії його обговорювали. А на порозі вже було придушення Чехословаччини… Ті, хто тоді мовчав, сприяли чехословацькій трагедії.

Я розповів Григоренкові про те, що війська вже стоять біля кордонів з Чехословаччиною (в Україні), що серед прикордонних мешканців пускають чутки про те, що малі озброєні групи чехів начебто систематично вторгаються в нашу країну. Як тут не згадати аналогічні заяви перед вторгненням у Польщу 1939 року і в Фінляндію?! Ніхто і в Москві, і в Києві вже не сумнівався, що Брежнєв і Ко? прийдуть «на допомогу» п’ятій колоні і задушать чехословацький народ в братерських обіймах — як німців, як угорців.

Петро Григорович показав мені листа в ЦК КПРС голови колгоспу «Яуна Ґварде» (Латвійська РСР) Івана Антоновича Яхимовича. Яхимович з позицій члена партії заявив, що процеси Синявського і Даніеля, Ґінзбурґа, Галанскова і Лашкової пошкодили соціалізму, десталінізації, престижеві країни.

Лист Яхимовича, написаний класичною мовою марксистського публіциста старих часів, багато хто розцінював як найсильніший з усіх відкритих листів — за аргументацією і за емоційною напругою.

Яхимович — філолог за освітою, домігся, щоб його колгосп став передовим, — оскільки він робив усе, що міг, аби підвищити рівень життя колгоспників. Яхимович одним з перших у країні почав платити за працю колгоспників грішми. Свого часу про нього багато писали в пресі. Коли колгосп вибився в передові, райком намагався змусити колгоспників здавати державі продуктів набагато більше від зобов’язань. Яхимович відмовився, бо вважав, що лише особиста зацікавленість селян підвищить продуктивність праці в колгоспі.

Селяни Яхимовича дуже любили, вони бачили в ньому одного з небагатьох чесних комуністів, тих, що думають про людину.

Познайомився я у цей приїзд і з протоколом обшуку в Ґінзбурґа і ще раз переконався, що ніяких шапірографів та іншого «шпигунського» спорядження у нього не було.

Дуже цікавою виявилась зустріч із старим членом партії, який, хоча й не був у лівій опозиції, але співчував їй. В 26-му році Н. побачив одного разу демонстрацію з більшовицькими гаслами, що йшла московськими вулицями. Він приєднався до демонстрації проти «генеральної лінії» партії.

Пройшовши декілька вулиць, демонстранти побачили кавалерію, що скакала навперейми. Всі так і завмерли — згадали царську кінну поліцію. Невже вони стрілятимуть?

Коли загін під’їхав впритул, хтось крикнув:

— Хай живе творець Червоної Армії товариш Троцький!

Кавалеристи у відповідь прокричали «Ура!»… і звернули за ріг.

Н. брав участь і в похороні Іоффе, який покінчив із собою через те, що «апаратники» вбили революцію.

Тут також хтось крикнув про Троцького, щоб привернути на свій бік солдатів. Та це вже були червоноармійці, що не брали участі в громадянській війні. Тому ніякої реакції з їхнього боку не було.

Н. багато розповів про те, як розправлялися з більшовиками й увесь час наголошував, що не можна ототожнювати знищених троцькістів із сталінізмом.

У Н. була велика марксистська бібліотека, і у нього я вперше ознайомився з «Уроками Жовтня» Троцького, збірниками статей Сталіна, Зінов’єва, Каменева, Крупської проти «Уроків» (жалюгідно виглядала Крупська: вона захищала Леніна від Троцького, який, мовляв, замало говорив про роль Леніна і т. д. Відчувалось, проте, що Крупська не зовсім на боці «апаратників»).

Також прочитав я політичний заповіт Леніна й «Азбуку комунізму» М. Бухаріна.

Бухарін видався мені ближчим за Троцького через свою симпатію до селянства, вимогу поступової колективізації.

І той, і інший брали із заповіту Леніна те, що відповідало їхнім поглядам.

У Бухаріна по суті жодного слівця про проблеми демократії. І забагато культу Леніна. Від останнього Троцький набагато вільніший, що й, мабуть, зачепило Крупську.

Н. дав також почитати брошуру «робітничої опозиції», але прочитати її я не встиг. Тільки проглянув і побачив, що багато в чому їхні тези не застаріли і посьогодні.

Прощаючись, Н. заплакав і зі слізьми на очах ще раз просив не зрікатися Жовтня:

— Так, ми зазнали поразки. Причини її треба вивчати, а не звалювати бездумно на Жовтень все минуле, як це роблять молоді. Ви перший із знайомих мені молодих, хто хоч трохи знає історію партії, хто намагається її аналізувати. (У перший вечір він декілька годин розповідав мені загальновідомі факти з історії партії. Лише тоді, як я не витримав і став доповнювати те, що він викладав, іншими фактами, Н. переконався, що дещо я все ж таки знаю.)

Я дав Н. адресу іншого старого члена партії для того, щоб через нього отримувати від Н. книжки опозиціонерів 20–30-х років.

Н. застеріг.

— Наше покоління таке зламане, що я раджу вам бути обережнішим із старими членами партії.

І справді, мого «протеже» згодом викрили як агента КДБ: через нього КДБ намагалося «керувати» демократичним рухом. Не називаю його і нині, бо не цілком переконаний у тому, що він був шпигом. Якось від нього я отримав фото «Технології влади» Авторханова і передав Світличному. Коли КДБ прийшло до Світличних, то вони, майже не шукаючи, знайшли книгу. Київські фізики казали Іванові, що то, мабуть, був радіоактивно-помічений примірник.

Невдовзі після повернення до Києва нам передали другий випуск «Хроніки». Його було присвячено переслідуванням «підписантів», становищу кримських татар. Ми дізнались про ленінградську марксистську групу, яка в 64-му році видавала журнал «Колокол».

«Хроніка» з першого випуску стала цінним джерелом інформації про події в країні, давала змогу ознайомитись із загальним станом справ, з кагебістськими методами, з тими чи іншими течіями опозиції. Завдяки відомостям «Хроніки» можна було дізнатися, в якому місті є люди, близькі по духу.

*

Коли я повернувся до Києва, до мене прийшов співробітник лабораторії і повідомив, що мене вигнали з роботи «через скорочення штатів».

Антономов на профспілкових зборах заявив:

— Ми повинні скоротити одного співробітника. Плюща все одно виженуть — ви знаєте, чому. Ми втрачаємо двох, якщо скоротимо не Плюща, або одного — Плюща.

Арифметика була переконлива, але все ж ніхто не хотів голосувати за моє «скорочення».

Антономов запропонував «американське» голосування: всім роздають список працівників лабораторії, і кожен