Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Глава 25. Винний льох

Артур люто штовхнув двері у винний підвал. Двері різко відчинилися, гучно вдарили об стіну і завмерли, жалібно рипнувши петлями.

Зі стіни замку долинув сигнал горна: "Терміново всі сюди!" Король скликав воїнів з усього міста.

- Усіх, крім мене, - розчаровано подумав Артур.

Принц схопив смолоскип зі стіни й побіг униз кам'яними сходами.

- Це не чесно! Я цього не заслужив! - розгнівано танцювали думки у нього в голові. - Тиранія батька перевищила всі мислимі межі! Як він міг вирішити, що я втечу?! Коли всі лицарі будуть захищати замок!

Пробігаючи поміж величезних бочок, Артур спіткнувся і ледве не впав. Він чмихнув від досади та перейшов на крок.

- Батько проганяє мене! Ще й сам готовий пожертвувати життям, аби я втік! - вирували гіркі роздуми всередині. - Такий вчинок буде гідний звання лицаря?

Принц підняв руку зі смолоскипом вище і почав оглядати стіни в пошуках таємного символу. За хвилину хлопець знайшов потрібне місце. Він закріпив смолоскип у тримачі на стіні й витяг аметист із-за пазухи. Підвал освітило м'яке фіолетове сяйво.

Артур приклав аметист до трикутного символу на стіні. Камінь засяяв яскравіше і став трохи теплішим. Стіна здригнулася, обсипавши принца пилом і піском. Пролунав протяжний гул. Частина кладки повільно вдавилася всередину і зі скреготом відсунулась убік.

На подив Артура, в отворі, що відкрився, не було гвинтових сходів, які вели в скарбницю Духа Печер. Натомість там був прямий кам'яний коридор з рівною підлогою та стінами. Коридор вів кудись углиб, ховаючись у темряві.

Стародавній дух дотримав свого слова.

- Дякую від імені мешканців Мейолли! - промовив Артур.

У коридорі один за одним почали запалюватися смолоскипи. Хвиля світла проявила секретний прохід, що йшов у товщу гори. З цього місця протилежний вихід не було видно.

Хлопець відмітив, що коридор був сухий і без павутиння. Схоже, цього разу Дух Печер відкрив прямий шлях. Без пасток та павуків.

Зверху почувся тупіт і голоси людей, що поволі наближалися. Незабаром колона містян досягла винного льоху.

Першою йшла дівчина зі смолоскипом у руці. У тремтячому світлі полум'я Артур впізнав співачку з площі. Люсі привітно помахала йому рукою:

- Ти знову вказуєш нам шлях? Дякую! Сподіваюся, побачимось на тому боці!

Вона першою пірнула в отвір і попрямувала кам'яним коридором. Колона людей рушила за нею.

Мешканці міста один за одним йшли повз Артура, тихо перемовляючись між собою. Жінки тримали дітей, хтось вів старих, чоловіки несли ноші з пораненими. Деякі містяни кланялися, впізнавши принца.

- Я виконав свою місію. Люди будуть у безпеці, - думав Артур. - А мені там нічого робити. Моє місце тут, серед рицарів.

Його думки перервав знайомий голос:

- Ні, ви тільки подивіться! Нечувано! Я знову збилася з рахунку! Чому тут так темно? Неподобство!

У підвал спустилася пані Марго. Вона на ходу копалася в невеликому мішечку, брязкаючи монетами. Господарка таверни сердито зиркнула на Артура:

- Невже тут не могли підготувати все, як слід? Мені доведеться рахувати спочатку! Лідіє, знайди для мене якнайшвидше смолоскип!

Артур провів її здивованим поглядом.

Люди все йшли та йшли. Відлуння від їхніх кроків відбивалася від стін і розліталося по всьому підвалу.

Тепер сюди спускалися поранені воїни, перев'язані бинтами. Вони привітали принца піднятою рукою зі стиснутим кулаком. Артур приклав кулак до грудей, вітаючись у відповідь.

Якоїсь миті повз пронесли на ношах Марка, начальника охорони міста. Мабуть, він спав або був непритомний. Його очі були заплющені, а тіло нерухоме.

- Сподіваюся, він оклигає, - подумав Артур. Тепер принцові було соромно згадувати, як він нещодавно хотів втекти від Марка замість того, щоб набиратися досвіду.

Серед черги людей Артур помітив стареньку, врятовану ним від пожежі. Дочка тримала її під руку, допомагаючи спуститися сходами. Побачивши хлопця, жінки вклонилися йому.

- Ви наш рятівник! - подякувала дочка.

- Наш лицар! Нехай серце освітить твій шлях! - щиро промовила бабуся.

- Радий, що ви будете в безпеці, - вклонився Артур у відповідь.

Хлопець відчував, що серце кличе його залишитися в замку.

- Нехай батько робить, що хоче, а я не можу втекти! - твердо вирішив Артур. - Як тільки всі вийдуть, я закрию прохід і повернуся нагору. Знаю, батько розлютиться. Але я не можу вчинити інакше.

Кроки на кам'яних сходах майже затихли. Потік людей добігав кінця. Останньою в колоні йшла Вінченца.

- Артуре, як ти? Ти не постраждав? - підійшла до принца стурбована цілителька. - Судячи з твоєї броні, ти вже встиг побувати в бою!

- Я в порядку. Якщо не брати до уваги сварку з батьком. Він мене зовсім не розуміє!

- Артуре, нам усім зараз важко, - зітхнула Вінченца. - Вам обом потрібно відкрити серце назустріч один одному. Знаю, зараз не найкращий час для сімейних розмов. Але саме в такі моменти у кожному з нас проявляється все справжнє та щире.

- Мені б хотілося, щоб він мене почув.

- Тоді й ти почуй його.

Артур замислився над цими словами.

- А як справи у Софії? - перервала паузу Вінченца.

- Вона у безпеці. Повернулася до свого світу через портал на горі.

- Ні, я маю на увазі зараз. Адже вона в місті!

- Не може бути! Я сам провів її до відкритого порталу.

- Я бачила Софію у шпиталі чверть години тому.

- Що? Софія поранена?! Як вона тут опинилася?!

- Здається, вона вирішила залишитися.

- Чому? Портал не спрацював?

- Я так зрозуміла, що Софія шукає тебе.

- Мене? Але навіщо?! Куди вона могла піти?

- Я думала, що Софія пішла до замку. Може, десь на початку колони містян.

- Ні, я певен, що вона тут не проходила.

- Я була зайнята пораненими й не помітила, куди вона пішла, - з жалем сказала Вінченца.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍