Читати книгу - "Шлюбний договір"

себе про це питав. Джейку, кому це ви так дорогу перейшли?

Він нарешті відходить від мене, і я обертаюся.

– Гадки не маю.

– Хтось дуже вами незадоволений. Розпорядження, які ми отримали щодо вас, не допускають ані найменшого послаблення.

Деклан киває Даяні.

– Руки вперед, – командує він мені.

– Благаю вас…

– Еліс, – різко обриваю я її. – Все нормально.

Звичайно, це ненормально. Все це ненормально.

Еліс лише схлипує.

Даяна дістає гамівну сорочку з полотняної сумки. Коли мої руки опиняються в рукавах сорочки, мене охоплює відчуття повної безнадії. Даяна починає застібати і зав’язувати ремінці. Її дихання пахне кавою. Несподівано я бачу наше відображення в дзеркалі в передпокої. І в цей момент я ненавиджу себе. За слабкість. За нерішучість. До цього нас привели мої вчинки. Але ж я міг зробити інший вибір, піти іншим шляхом. Можна було відповісти «ні», коли ми отримали шкатулку від Фіннеґана. Повернути йому подарунок. Або коли Вівіан прийшла до нас додому і поклала перед нами контракт, я міг відмовитися його підписувати. Не треба було домовлятися про таємну зустріч з Джоанною. Не треба було ставити стільки питань.

Якби я в якийсь момент вчинив інакше, Еліс не плакала би зараз, нажахана.

Даяна просмикує останній ремінь мені між ніг і застібає десь на спині. Тепер вона стоїть позаду мене, разом з Декланом. Я їх не бачу, тільки чую, як побрязкують ланцюги. Даяна просмикує їх у петлі в мене на поясі, потім пристібає до ніг на щиколотках.

Руками я поворухнути не можу, ногами майже теж. Еліс ридає.

– Я ціную те, що ви обидва налаштовані на співпрацю, – каже Деклан. – Ми з Даяною раді були попрацювати саме з вами.

Я раптом розумію, що Деклан, можливо, навіть не з «Договору». Швидше його просто найняли.

Даяна риється в сумці.

– Можете попрощатися, – дозволяє Деклан.

Еліс кидається до мене і ніжно цілує. Губи в неї мокрі й солоні від сліз.

– Я тебе кохаю, – бурмоче вона. – Будь обережний.

– Я тебе кохаю.

Я намагаюся вкласти в ці слова все, що відчуваю.

Потім тягнуся до Еліс, щоби обійняти її. Всього якихось п’ятнадцять хвилин тому ми з нею були вдвох, вона співала для мене. Ну чому ми не перевірили пошту, чому вона не відповіла на телефон одразу ж? Ми могли б утекти. Мчали б зараз на південь, подалі звідси.

До чого ж нерозумно ми поводилися! Як необачно та наївно!

Я бачу страх в очах Еліс, я знаю, що буде далі, і нічого хорошого в цьому немає.

– Може, не треба, – протестує Еліс.

Її голос тремтить.

Те, що я чую її переляканий голос, робить ситуацію іще страшнішою.

– Боюся, що треба, – відповідає Деклан. – Мені шкода.

Звучить так, ніби йому і справді шкода.

– Ні, – шепоче Еліс.

Але я згадую про пістолет і роблю те, що мені веліли.

– Ширше, будь ласка.

До рота мені щось пхають і зав’язують ремінці на потилиці. Я відчуваю присмак заліза і гуми.

Еліс спостерігає за нами відсутнім поглядом. Деклан порається із мотузками і застібками. Потім мені надягають щось на очі – шори, як коням перед перегонами. Тепер я бачу тільки те, що просто переді мною. Я повертаюся до Еліс, намагаюся говорити з нею поглядом, але мені накидають на голову чорну матерію, і тепер я не бачу нічого.

З кожним кроком я все виразніше розумію, що саме втрачаю. Ще кілька днів тому мені хотілося повернутися до того, що було до «Договору», – тільки я і Еліс, ми разом, ми щасливі. П’ять хвилин тому я мріяв про те, щоб її обійняти. Шістдесят секунд тому – сказати їй хоч слово. А тепер мені відчайдушно хочеться знову її побачити. Я відчуваю, як її рука притискається до моїх грудей, обтягнутих грубим полотном гамівної сорочки. Я тону в темряві. На мить усі звуки віддаляються, і я чую тільки шум дихання Еліс, її схлипи і наполегливе «Я так сильно тебе кохаю». Я намагаюся запам’ятати її голос, боячись, що відберуть і його – останнє, що пов’язує мене зі здоровим глуздом.

Відчуття легкого тиску від долоні Еліс зникає, мене ведуть через кухню – я відчуваю запах смаженого бекону, відчуваю, як дерев’яна підлога змінюється плиткою. Ми виходимо чорним ходом.

– Джейку! – благально кричить Еліс.

– Стійте там, де стоїте, – наказує їй Даяна. – Припис стосується тільки Джейка.

– Коли він повернеться? – кричить Еліс.

В її голосі більше немає ані самоконтролю, ані спокою, тільки відчай.

– Поводьтеся як нічого й не було, – говорить Даяна. – Їдьте на роботу. І головне – якщо хочете знову побачити чоловіка, нікому нічого не розповідайте.

– Будь ласка, не…– благає Еліс.

Я так багато хочу їй сказати. Але не можу поворухнути язиком, заважає залізна штука в роті. У горлі пересохло, очі пече. Все, на що я здатен, – це гарчання. Кілька слів застрягли в горлянці: «Я кохаю тебе, Еліс».

Деклан штовхає мене до машини. Сподіватися більше нема на що.

Ми від’їжджаємо від будинку. Я не бачу Еліс, але відчуваю її. Фізично відчуваю, як вона стоїть і плаче, відчайдушно бажаючи, щоб я повернувся до неї.

Що ми наробили? Чи побачу я знову свою дружину?

66

Позашляховик повертає направо, на вулицю Вальбоа. По звуках машин, що зупиняються, я розумію, що далі перехрестя зі світлофором, значить, ми повернемо до бульвару Аргуельо. Я намагаюся переконати себе, що все це – поганий сон, однак ланцюги впиваються в ноги, а в роті посилюється присмак гуми. Треба спробувати запам’ятати маршрут.

Якийсь час ми просто їдемо, потім різко зупиняємося – із шуму я розумію, що зараз буде в’їзд на міст із Сан-Франциско до Окленду. Крізь чорну тканину видно, що світло змінюється, потім її різко зривають з мене. Я бачу спину Деклана, який сидить на водійському сидінні, профіль Даяни. Між задніми і передніми сидіннями височіє перегородка. У машині темно – скло затоноване.

Тепер ми їдемо швидше, в’їжджаємо в тунель Єрба-Буена. Поруч зі мною чується шурхіт. Насилу повертаю голову і здригаюся від несподіванки – збоку від мене сидить мініатюрна жінка, теж у гамівній сорочці. Їй десь за п’ятдесят. Як давно вона дивиться на мене? Її погляд сповнений співчуття, боязкою посмішкою вона намагається показати, що розуміє мої почуття.