Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Двір був огороджений, від дороги штахетами, а від городу жердками.
В'їзд на садибу, у двір був із провулка, з боку сусіда Голюка. Зразу справа перелаз, щоб дрібна худоба не забігла, а велика не пройшла (перелаз треба було не відкривати, а переступати). Зліва від перелазу дерев'яні ворота на чотирьох стовпчиках. Справа й зліва молоденькі ясенки, високі, метрів по 15. Був іще городчик - це такий палісадничок, там ріс хрещатий барвінок і півонії. У нас росли ще рожеві троянди й бузок.
З нашої криниці воду брала майже вся вулиця. Глибоченна криниця метрів 15. Вода холодна, смачна.
Забув сказати, що наша хата ще мала призьбу. По призьбі городили жердки і обкладали соломою на зиму, це називалось «тинькувати горохом хату», щоб держалось тепло. Звичайно був на садибі і погріб, під одним дахом із коморою.
Нижче комори була катрага - це така майстерня. В катразі стояв верстак з дерев'яним гвинтом, на стіні висіли інструменти. Із катраги вода капала у точило. Точило, діаметром сантиметрів 30, у дерев'яному жолобку, збоку корба, і ото, як треба інструмент погострити, став і покрутив корбою; воно й гострить. Точило вмочається у воду, стає мокрим і добре точить.
Такою була дідова садиба. Що мені особливо запам'яталося, так це кленок коло погреба, весною завжди точили з нього солодкий сік. Дерев, особливо ясенків, росло чимало. До криниці прохід був обсаджений молоденькими каштанами. Коли навесні набухали бруньки, запах ішов на весь двір.
За коморою росла груша-дуля, знаменита груша! Як висушити її на сушарці і прокусити дірочку, то з неї видавлюється, як ото із тюбика, солодке желе.
По лівій стороні метрів 5 завширшки і 20 завдовжки ріс садочок: там сливки, особливо жовті сливки, дуже пахучі були; росла стара яблуня в неї гілляка така була, що в'язали вірьовку і гойдалися. Була і черешенька молоденька, стовбур сантиметрів 15 діаметром.
Город ділився на дві частини. Посередині проходила межа, на ній був посаджений горіх він ще й зараз росте, там же порічки, смородина і т. ін. В кінці городу а він величенький був, малина; родила здоровенна, як мізинний палець, смачнюща.
Від огорожі на провулок виходила ділянка, засіяна конюшиною і люцерною. Батько чотири рази її косив, це були калорійні корми для корови.
Груш багато в нас росло, високі дерева. Як починається спека в червні місяці, мати завжди з криниці діставала води і підливала ці груші.
Коротка характеристика деяких представників нашого роду
Почну з найстаріших. В нашій сім'ї ні батько, ні дід Дмитро нічого не згадували про Миколу Добрянського. Аж у 1980 році, коли приїхали нащадки тих Добрянських, що виїхали в 1908 р. у Башкирію, і я зі своїм двоюрідним дядьком почав листування, аж тоді я дізнався, що перший представник роду Добрянських був Миколай, хоч достеменно не відомо, чи він наш родоначальник, чи ні. Дядько мені про Миколая Добрянського розказав таке: в село прислали диякона. Він вів розгульне життя, пиячив, бабій був, і от одного разу йому підкинули дитину, хлопчика. Він його всиновив, назвав Мокієм, і той став спадкоємцем усього майна. Оцей Мокій був батьком мого діда. Він був невисокий на зріст, голубоокий, кремезний, за вдачею неврівноважений, як зараз кажуть, «псих».
Мокій був дяком у церкві, а попи дияконів експлуатували як своїх слуг. І от якось закомандував піп везти попадю на базар у неділю, а Мокію треба було щось своє робити. Як він попові не доказував, все одно прийшлося везти. По дорозі Мокій затіяв сварку з попадею, вона його образила, він її одхльостав батогом, коні розпріг і приїхав додому. За це його вигнали з духовного стану. Після цього він став хазяйнувати як селянин.
Коли дід Дмитро женився, він узяв з Тишківки дочку багатого чоловіка, з хорошим посагом. Мокій добрався до цього невістчиного посагу, знайшов там чоботи, взув, вони йому тісні здалися. Тоді він узяв та й повідрубував носки, щоб підійшли чоботи. Оце такі фокуси одпалював. Мокій женився на дочці священика, звали її Марія Григорівна Яроцька, вона була круглою сиротою, виховувалась у свого дядька, який був священиком у Михалівці. Мій дід коли женився, то чотири роки жив при Мокії і був наймитом у нього, а його жінка, Василина Лук'янівна, була служницею. Щось Марії Григорівні не сподобалось, що неповоротка Василина, треба було робити затірку - це розкатують коржі, тоді складають їх у кілька разів і ножем нарізають з них лапшу. Оце треба було так швиденько чик-чик; так Василина по пальцю як чиканула, на цьому й скінчилась її «дресировка». От що мені відомо про Мокія і про його жінку Марію Григорівну.
Мокій дожив до глибокої старості і помер у 1892 році, якраз у той рік, як мій батько народився. А його жінка, Марія Григорівна, ще прожила років чотири. Батько розказував, що він зі своєю матір'ю ходив до неї в гості. Батькові тоді було три чи чотири роки, йому запам'яталося, як стара жінка сидить і пряде, кужіль перед нею був, і на веретено накручує нитку.
У Мокія було троє синів і багато дочок. Дмитро найстарший народився в 1852 році, далі йшов Василь 1854 року і найменший Родіон. Брати не ладнали між собою. Кожен тягнув у свій бік, і особлива ненависть була до Дмитра. Дмитро був трудяга, день і ніч робив. Коли Мокій побачив, що цей робить, а ті двоє так собі, з холодком, то він найстаршому майже все своє майно відписав. Василь одержав десь 3 гектари, а Родіон нічого, зате йому знайшли багату наречену, так що він мав землі не менше, ніж інші брати. У його нареченої було посагу 7 гектарів землі.
Я вже казав, що мій дід працював у свого батька за наймита, а його жінка була наймичкою, робила як той негр, як зараз кажуть. Після цього Дмитро взяв свій наділ і відділився від Мокія. Я вже розповів про його садибу десь соток на 60 біля Манжоса, недалеко від вулиці Випас.
А Василь пішов до армії, одслужив чотири роки, повернувся у званні унтер-офіцера, звик командувати людьми і до роботи був не дуже гарячий. Але ж братам хотілося, щоб батько розділив між ними землю порівну, а там вже як буде. Мокій правильно розмислив, що коли буде земля в одних руках, у трудових руках, то з неї толк буде. У 1908 році Василь зі своєю сім'єю, з сім'єю своєї сестри Дарки, та ще чоловік 20 односельчан вирушили з Михалівки на вільні землі в Башкирію. Після того, як вони виїхали, ніяких од них звісток не було аж до революції.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.