Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— І чого Путін домігся? — запитував Резніков. — Отримав дві телефонні розмови з Байденом і особисту зустріч у Женеві.

Цього разу найімовірніший мотив Кремля — той самий: одержати від американців нові поступки, нові дискусії про майбутнє Європи, нові престижні саміти з лідерами вільного світу.

— Як я тоді сказав, Путін бажав танцювати, але не з нами, — пояснив Резніков. — У його бальній книжці записано Білий дім, Париж, Берлін і Лондон.

Усе ж, якщо США настільки переконані в неминучості російського вторгнення, наступний крок видавався Резнікову очевидним: почати масові поставки зброї в Україну. Насамперед армії потрібні ручні гранатомети, щоб знищувати танки та збивати літаки й гелікоптери. Американці відповіли, що це неможливо, послалися на юридичні обмеження та іншу бюрократичну тяганину. Однак Резніков відчував, що є серйозніша причина. Він назвав її «афганським синдромом». Лише три місяці тому США після двадцяти років війни вивели з Афганістану всі свої війська. На озброєння та навчання афганської армії, яка мала запобігти поверненню талібів до влади, було витрачено трильйони доларів платників податків. Щойно американці пішли, афганська армія зазнала краху.

Зображення бійців Талібану, які прогулюються американськими базами і забирають американську зброю, ознаменували повний провал американської політики в регіоні. Міністерство оборони США згодом підрахувало, що до рук талібів потрапило обладнання на суму понад 7 мільярдів доларів, — зокрема, величезна кількість зброї, транспортних засобів і літаків. Адміністрація Байдена не хотіла повторення такого сценарію з росіянами в Україні. Йшлося не лише про американців, казав Резніков.

— Весь Захід був упевнений, що Україна програє початкову фазу війни за сімдесят дві години.

* * *

На початку грудня Джо Байден спробував розрядити кризу ще одним президентським телефонним дзвінком. Навесні це спрацювало, і перспектива саміту з американцями заохотила Путіна на певний час відвести війська від кордону. Тепер Байден зробив нову пропозицію вислухати «стратегічні занепокоєння» Росії щодо безпеки в Європі, таким чином відкрив двері для переговорів, які могли б затримати, а то й відвернути вторгнення. Пообіцяв навіть обговорити майбутнє НАТО — питання, що його США довго воліло порушувати винятково серед держав-членів альянсу.

Відповідь російських дипломатів не залишила простору для серйозних переговорів. Вони не лише зажадали письмових гарантій, що Україна ніколи не вступить в НАТО, а й звеліли США відвести їхні збройні сили зі Східної Європи та повернути їх на старі позиції, які були до приходу Путіна до влади. Як висловився один із провідних російських дипломатів, «НАТО треба збирати манатки та вирушати до рубежів 1997 року»[242]. Вимоги були настільки обурливі, що американці не могли навіть вдати, ніби серйозно це розглядатимуть. Вони негайно відкинули путінські запити. Замість призначити ще один президентський саміт, США пригрозили широкими санкціями, які відріжуть російську економіку від решти світу.

— Градуалізм минулого пішов у небуття, — заявив високопосадовець з адміністрації Байдена. — Цього разу почнемо з верхньої сходинки ескалації й там залишимося[243].

Загроза санкцій сколихнула тієї зими глобальну економіку: фондові ринки адаптувалися до ризику того, що Росія, найбільший у світі експортер нафти й другий за величиною експортер природного газу, може розпочати катастрофічну війну. На порозі вторгнення ціна на нафту злетіла до максимуму за останні сім років[244], змусивши Байдена вдатися до стратегічних запасів пального, щоб «полегшити ситуацію на бензоколонках» для американців. Вартість української валюти різко впала[245] — через відплив капіталу та вихід інвесторів. Рейтинги президента також повзли донизу, що спонукало його помічників більше фокусуватися на домашніх проблемах[246].

— Ціна на енергоносії, економіка, інфляція, усе буде погано, — скаржився мені тоді за вечерею в Києві один із помічників Зеленського. — Це зараз найактуальніші ризики.

Ризик вторгнення у цьому списку не згадували.

Применшуючи загрозу з боку Росії, Зеленський посилив нападки на політичних опонентів всередині країни. У грудні влада в Києві висунула обвинувачення у державній зраді проти Петра Порошенка: колишньому президентові інкримінували ведення бізнесу із проросійськими формуваннями на Донбасі на початку війни, 2014–2015 року. Порошенко назвав справу політичним переслідуванням, і майже половина українців із ним погодилася — судячи з проведеного у той час опитування[247]. Західні посадовці також висловили занепокоєння через цю справу[248] й закликали Зеленського не поглиблювати політичні розбіжності всередині України, коли на її кордонах стоїть понад 150 000 російських військових. Він відмовлявся слухати. На запитання журналіста про справу проти Порошенка Зеленський звинуватив свого попередника та інших заможних політиків в тому, що вони організовували протиурядові протести за гроші — платили бідним за вихід на вулиці.

— Ми це все бачимо, — наполягав Зеленський. — Держава наша не сліпа, і починає крок за кроком розбиратися[249].

Наприкінці січня США в очікуванні нападу Росії вжили заходів для захисту східного флангу НАТО: привели понад 8 500 військових у Східній Європі в стан підвищеної бойової готовності, підготували військові кораблі й літаки. Державний департамент наказав допоміжному персоналу посольства США в Києві евакуюватися разом із родинами. Більшість європейських дипломатів швидко вчинили так само. Зеленський сприйняв це важко.

— У нас не «Титанік»[250], — сказав журналістам.

За його словами, зі супутникових знімків неможливо визначити, що Росія планує робити з військами навколо України. Деякі їхні намети, схоже, порожні.

— Це психологічний наратив, — додав він про росіян. — Вони намагаються чинити психологічний тиск.

РОЗДІЛ 16. ЗАМЕТІЛЬ

О дев’ятій ранку холодної та хмарної суботи 12 лютого Валерій Залужний викликав підлеглих до Генерального штабу на нараду. Останніми днями вони контролювали масштабні військові навчання під назвою «Заметіль-2022», які тоді відбувалися по всій країні[251]. Тисячі військовослужбовців, що брали участь у навчаннях, демонстрували невтішну підготовку. Базові маневри з імітації російського нападу виявили глибокі недоліки в українській обороні, і усунути їх, на думку Залужного, командири не спромоглися. Зреагував він нетипово:

— Я цілу годину кричав.

Люди за столом були переважно старші й досвідченіші за Залужного, та й він зазвичай не втрачав самовладання, тим паче в присутності старших офіцерів.

— Але тоді втратив, — зізнався він мені. — То були поважні люди, генерали. І я пояснив: якщо вони не впораються, це коштуватиме нам не лише життя, але й країни.

Залужний вважав ці навчання основним елементом оборонної стратегії України, її головним шансом на виживання. Заявленою метою навчань, згідно з прісним оголошенням на сторінці Генштабу у фейсбуці, було «набуття і нарощування оперативних спроможностей» різних угруповань українських збройних сил. В оголошенні «Заметіль-2022» називали плановим заходом, черговим у низці навчань і маневрів, проведених за останній рік. На ділі ж, пояснив мені Залужний,