Читати книгу - "Пісня Соломона"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 105
Перейти на сторінку:
що «не було на те ради». Ці старі пам’ятали обох Мейконів Дедів як незвичайних людей. Описували Пілат як гарне дитя природи, котре було «годі присилувати взути туфлі». Тільки один із них пам’ятав Дояреву бабусю. «Красива, виглядала, як біла жінка. Мабуть, індіанка. Чорне волосся та скісні очі. Померла при пологах, знаєте?» Чим більше розповідали ці старі, чим більше Дояр слухав про єдину в окрузі ферму, де росли персики, справжні персики, як у Джорджії, про святкування після вдалого полювання, про різання свиней узимку, про тяжку роботу, гарування на фермі, — тим гостріше він відчував, що в його житті чогось бракує. Вони вели оповіді про копання криниць, майстрування пасток, вирубування лісу, обігрівання димом садів навесні, об’їжджання молодих коней, дресирування собак. В усьому цьому був вправний його батько, другий Мейкон Дед, їхній ровесник. Сильний, як бик, міг їздити верхи босоніж і охляп. Перевершував усіх, як визнавали, у бігу, оранні, жнивуванні, верховій їзді й стрільбі. Дояр не міг розпізнати суворого, жадібного й відлюдькуватого чоловіка в хлопцеві, про якого розказували, однак любив цього хлопця і його тата. Любив стодолу з шатровим дахом, персикові дерева й риболовлю в неділю рано-вранці на ставку завбільшки з гектар.

Вони розповідали й розповідали. Дояр був наче іскра, що запалювала суміш споминів. Добрі часи, тяжкі часи, мінливі речі й незмінні — понад усім цим стояв високий величний Мейкон Дед. Його смерть, здавалося Дояреві, поклала початок їхнього вимирання, дарма що тоді вони були ще підлітками та юнаками. Мейкон Дед був фермер, яким вони хотіли стати. Вмів зрошувати й осушувати землю, вирощувати персики, різати свиней, пекти диких індиків. Міг зорати за одним махом півтора десятка гектарів, ще й при тому виспівувати гарним голосом. З’явився він у цих місцях хтозна-звідки, неграмотний й бідний як церковна миша. Не мав нічого, лише документи про звільнення, Біблію й гарненьку чорняву жінку. Першого року в оренду взяв чотири гектари, наступного року — ще чотири. А за шістнадцять років мав одну з найкращих ферм в окрузі Монтур. Ця ферма забарвлювала, наче пензлем, їм життя і промовляла до них, як на проповіді. «Бачите? — питала вона їх. — Бачите, що ви можете досягти? Не зважайте, що ви не відрізните одної літери від другої. Не зважайте, що ви народилися рабами. Не зважайте, що ви втратили свої імена, що ваші батьки повмирали. Ні на що не зважайте. Ось приклад того, що може зробити людина, якщо докладе розуму й праці. Не нарікайте. Не волочіться світами. Користайте з нагоди, а якщо нема нагоди, то беріть те, що є. Ми живемо тут. На цій планеті, у цій країні, в цій окрузі. Тут. Не деінде! Ваша домівка тут, дивіться! У Мейконовій оселі ніхто не голодує, не плаче, і якщо він збудував дім, то й ви можете. Вчепіться цієї землі! Візьміть її, тримайте її, браття, обробляйте її, браття, трясіть її, вгнітайте, перевертайте, скручуйте, бийте, товчіть, цілуйте, лупцюйте, копайте, орайте, засівайте, жнивуйте, орендуйте, купуйте, продавайте, володійте, будуйте, помножуйте й передавайте її нащадкам. Чуєте? Передавайте!»

Але Мейконові відстрілили шмат голови й поїли його чудові джорджійські персики. І ще змалку ці чорношкірі люди почали вимирати й вимирають досі. Дивлячись на Дояра під час цих вечірніх розмов, вони тужили по чомусь. По якомусь слові, яке знову запалило б мрії, припинило б конання. Ось чому Дояр став розказувати про свого батька — хлопця, якого вони знали, сина легендарного Мейкона Деда. Трішки хвалився — і вони оживали. Володіє стількома й стількома будинками (вони всміхалися), кожні два роки купує новий автомобіль (сміялися), лаштувався купити залізницю «Ері Лакаванна» (тут вони закричали з радощів). Це він! Весь він, син старого Мейкона Деда! Хотіли знати все, і Дояр став торохтіти, як той бухгалтер, про активи, угоди, прибутки з квартирної плати, банківські позички. І про найновішу штуку, до якої мав взятися тато, — фондову біржу.

Зненацька посеред своєї розповіді Дояр запрагнув золота. Закортіло здобути його зараз і вже, негайно піти по нього. Побігти туди й забрати все до крихти з-під носа Батлерам. Оті дурні гадали, що як уб’ють голову роду, то вигине весь рід. Дояр сяяв у промінні подиву цих літніх негрів і шаленів із гордости.

— З ким оженився твій тато?

— З дочкою найбагатшого в місті чорношкірого лікаря.

— Це він! Весь він, Мейкон Дед!

— Чи послав вас всіх учитися до коледжу?

— Послав сестер. Я працював і працюю разом з ним у нашій конторі.

— Ага! Залишив тебе вдома, щоб заробляти! Мейкон Дед завжди вмів заробляти!

— А яке авто має?

— «Б’юїка». Двісті двадцять п’ятку.

— Господи Боже! Двісті двадцять п’ятка! А котрий рік випуску?

— Цей рік!

— Ну й ну! Ось він, Мейкон Дед! Лаштувався купити залізницю! Якщо захоче, то купить її! Дасть Бог. Закладаюся, що Мейкон допікає тим білим до печінок. Ніхто його не стримає! Не дасть ради з Мейконом Дедом! Ані на цім світі, ані на тім! Го-го! Чорт його не вхопить! Ері Лакаванна!

Після чотириденного чекання виявилося, що преподобний Купер не може поїхати. Плату за пасторування доповнювали заробітки на товарній станції. Якраз випала ранкова зміна. Його небіж, якого так і звали — Небіж, бо був лише один, дістав завдання підвезти Дояра якнайближче до ферми. Тринадцятилітнього Небожа було ледве видно за кермом.

— Чи має він водійські права? — спитав Дояр місіс Купер.

— Ще ні, — відповіла вона й, побачивши, як занепокоївся гість, пояснила, що тутешні діти рано навчаються водити авто. Мусять.

Дояр і Небіж вирушили зразу по сніданку. Їхали добру годину, бо на цій звивистій двосмуговій дорозі довелося двадцять хвилин тягтися за малою вантажівкою. Ніяк не вдавалося її обігнати. Небіж говорив дуже мало. Цікавився хіба що Дояревою одежею, весь час розглядав її. Вирішивши подарувати йому одну з сорочок, Дояр попросив Небожа заїхати згодом на автобусну станцію й забрати валізу.

Нарешті Небіж загальмував на узбіччі дороги. Там не було ніяких будинків.

— У чому річ? Хочеш, щоб я керував?

— Ні, сер. Ми вже на місці.

— Тут? А де ж воно?

— Он там, — хлопчина махнув рукою на зарості. — Це дорога до маєтку Батлерів, а за ним — ферма. Мусите піти пішки. Машина не пройде.

Правду казав. Дояр насилу пробрався кам’яним путівцем, зарослим справжнісінькими хащами. Спершу попрохав Небожа почекати. Гадав, що скоренько огляне садибу й тут

1 ... 68 69 70 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Соломона"