Читати книгу - "Пісня Соломона"

же повернеться. Але хлопець відказав, що має вдома роботу та приїде сюди, коли скажуть.

— За годину, — сказав Дояр.

— Добратися до міста — це вже година, — зауважив Небіж.

— Преподобний Купер сказав, що ти маєш супроводжувати мене, щоб я не блукав.

— Мама відлупцює мене, якщо не зроблю роботи.

Дояр розсердився. Однак, не бажаючи, щоби хлопець подумав, що дорослий боїться лишитися наодинці, стримався. І сказав, щоб Небіж приїхав о — Дояр глянув на свій важкий розцяцькований годинник — дванадцятій. На той час була дев’ята година.

Перша ж гілка старого горіхового дерева збила з голови капелюх, довелося тримати його в руках. Після півторакілометрового проходу по росяній траві й листі потемніли штани. У вухах дзвеніла зачарована тиша. Дояр почувався ніяково, був стривожений, але у мріях сяяло золото, так само, як обличчя людей, з якими вчора випивав. Повагавшись, твердо ступив на жорству й листя на доріжці, що бігла навколо будинку — найбільшого, який тільки випало Дояреві бачити.

«То ось тут вони й жили, — подумав він, — тут Пілат плакала, коли їй принесли вишневе варення». Хвилинку постояв. Тоді цей будинок, мабуть, був красивий, здавався братові й сестрі палацом, але вони згадували про нього не інакше, як про місце, де були ув’язнені, де в кімнаті не побачиш неба, де всюди набридлі килими й драперії. Не знаючи, хто вбив їхнього тата, діти інстинктивно зненавиділи житло вбивць. А воно й скидалося на розбійницьке кубло. Похмуре, зруйноване, лиховісне. Ніколи, навіть тоді, коли ще маленьким Дояр вклякав біля підвіконня, прагнучи полетіти, не почувався він таким самотнім.

Раптом він помітив дитячі очі, що стежили за ним із вікна на другому поверсі, не затягненого плющем. Дояр усміхнувся. Напевно, дивлюся на самого себе й пригадую, як вглядався в небо за вікном. А може, це просто світло пробивається крізь віти дерев. Чотири зграбні колони підпирали портик, масивні подвійні двері прикрашало велике мідне калатайло. Дояр звів його й пустив. Звук розійшовся, як дощова краплинка в бавовні. Ніякої відповіді. Глянув назад, звідки прийшов, і побачив зелену безодню із зеленкувато-чорним тунелем, кінця якому не було видно.

Казали, що ферма зразу ж за цією маєтністю. Однак, знаючи, як тут оцінюють відстань, найкраще було б піти подивитися. Якби знайти те, що шукав, можна було б повернутися вночі — звичайно, з відповідним спорядженням, вже знаючи терени. Відрухово Дояр рвучко вхопився за клямку та спробував її повернути. Не піддалася. Напівобернувшись, уже готовий відійти, останньої миті він надумавсь і штовхнув двері. Зі скрипом відчинилися. Глянув усередину. Там нічого не було видно, не так через півтемряву, як через сморід — тваринний, густий, застояний, задушливий. Дояр закашлявся й глянув, де б його сплюнути. Смородом вдарило по піднебінню, заволокло ясна та язик. Вихопивши носову хусточку з кишені, затулив носа й позадкував від дверей. Накотилася блювота — аж раптом бридкий дух зник і замість нього повіяло солодким пряним ароматом. Як імбирним коренем — приємним, чистим, звабливим. Здивований, зачарований, Дояр рушив і ввійшов усередину. За секунду-другу зір призвичаївся, стало видно полірований паркет у величезній залі, а в її кінці — широкі спіральні сходи. Вели вгору — в пітьму.

Колись змалку йому, як і кожній дитині, снилися відьми. Гналися за ним темними алеями, поміж дерев, заганяли в кімнати, звідки нема виходу. Відьми в чорних сукнях і в червоній спідній білизні, рожевоокі й зеленогубі, низенькі й височезні, понурі й веселі, крикливі й реготливі. Відьми літали, бігали, а були й такі, що ковзали на землі, як на льоду. Тож побачивши вгорі на сходах цю жінку, Дояр не міг не подертися східцями назустріч її простягненим рукам, розчепіреним пальцям, назустріч широко роззявленому роту, готовому поглинути прибульця, назустріч очам, що поїдали його. Сходив угору, як уві сні. Вона схопила його, притягла до себе, обхопила й міцно обняла. Її голова досягала Дояревих грудей; волосся лоскотало підборіддя; висхлі кістляві руки, наче сталеві пружини, впивались у спину; обвислі губи щось шамкотіли йому в жилетку. Хоч і запаморочений, Дояр знав: коли відьма кидається чи хапає в чіпкі обійми, ти тої самої миті прокидаєшся з криком, а твій член збуджений. Цього разу був тільки збуджений член.

Дояр заплющив очі, не можучи опануватися перед пробудженням. Отямився, почувши гарчання знизу, від колін. Глянув — навколо нього метушилася зграйка золотооких псів, кожне з розумними дитячими очима, які він побачив знадвору у вікні. Жінка зненацька відпустила Дояра, й він придивився до неї. Порівняно з собачими спокійними, тямущими та здогадливими поглядами її власний видавався божевільним. Проти їхньої плеканої, чесаної, крицево-чорної шерсти її волосся було розпатлане й брудне.

— Геть звідси, Гельмуте. Йди собі, Горсте, — звеліла жінка собакам, махнувши рукою. Ті послухалися.

— Ходи сюди, — сказала вона Дояреві, взяла обіруч його за руку й повела — ніби неслухняного хлопчика, що не хоче спати, до ліжечка. Разом пробиралися поміж псів, що плуталися їм під ногами. Жінка завела його в кімнату, посадила на сірому оксамитовому дивані й вигнала звідси всіх собак, окрім двох. Лягли їй до ніг.

— Пам’ятаєш цих ваймарців? — спитала вона, сідаючи й підсовуючи стілець ближче до гостя.

Стара-старезна. Така стара, що аж безбарвна. Така стара, що на лиці вирізнялися тільки рот і очі. Ніс, борода, щоки, лоб, шия — все розчинилось у мереживних складках шкіри — вічно мінливих.

Дояр здобувався на ясну думку, так важко досяжну уві сні. Напевно, це Серс. Але ж Серс вмерла, а ця жінка жива. Втім, чи жива? Хоч вона й говорить, однак цілком можливо, що таки мертва. Та напевно мертва. Не тому, що все потонуло в зморшках, не тому, що таке старезне лице не може бути в живої людини, а тому, що з беззубого рота звучить сильний, солодкий, мелодійний голос двадцятирічної дівчини.

— Я знала, що колись ти повернешся. Тобто не те що знала. Часом сумнівалася в цьому, часом взагалі нічого не думала. Але, як бачиш, я не помилялася. Ти таки прийшов.

Дівочий голос із старечого рота — це страшно. Мабуть, щось сталося з вухами. Дояр запрагнув почути себе самого й дійти здорового глузду.

— Пробачте. Я його син. Син Мейкона Деда. Не той, кого ви знали.

З її уст зникла усмішка.

— Я теж звуся Мейкон Дед, але мені тридцять два роки. Ви знали мого батька і його сестру.

Поки що все гаразд. Мій голос той самий, що й