Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

права лежати випростаний, на повен зріст? На цих кладовищах вам навіть не дозволять мати надгробка. Вам доведеться вдовольнитися мідною плитою з іменем і датами. Потім приїжджатимуть машини косити траву. Вони використовують селекційну ротаційну косарку. З таким же успіхом ви могли би покоїтися на полі для гольфу. Ножі стирають мідні літери. Дуже скоро їх уже неможливо буде прочитати. І тоді ніхто не знатиме, де ви поховані. Ваші діти не зможуть вас відшукати. Ви зникнете назавжди…

— Годі! — вигукнув Майрон.

Але чолов’яга не вгавав:

— Проте у мавзолеї — все інакше. Він не коштує аж стільки, як ви собі думаєте. Нові моделі виготовлено фабричним способом, але це копії найкращих взірців: від етруських гробниць до надгробків у стилі Берніні[176] і зрештою — до Луїса Саллівана[177] з його art nouveau. Люди тепер схиблені на art nouveau. Вони готові платити тисячі за світильник на стелю чи лампу від Тіффані. Порівняно з цим, фабричний склеп у стилі art nouveau — дешевий. І тоді ви вже не в тлумі. Ви — на власній території. Ви ж не хочете на віки вічні застрягнути в чомусь на кшталт корку на шосе чи тисняви метро.

Старий Свібел сказав, що Кофриць здавався йому цілком щирий і що крізь пелену пари він бачив перед собою шанобливе, співчутливе, стурбоване бородате лице — експерта, фахівця, безстороннього та розсудливого. Проте його принагідні натяки були жахливі. Картина, що він змалював, вразила і мене — смерть, що нуртує під викошеним полем для гольфу, і затерта мідь безіменних іменних табличок. Цей Кофриць зі своєю гаспидською торговою поезією затиснув у лещата серце старого Свібела. Та й моє теж. Бо коли мені це розповіли, я потерпав від нестямного страху смерті. Навіть не ходив на похорони. Для мене було нестерпно бачити, як опускають віко труни, а думка про те, що мене теж заб’ють у такому «ящику», доводила до божевілля. Стало ще гірше, коли прочитав у газеті замітку, що якісь чиказькі дітваки знайшли ціле звалище порожніх домовин біля цвинтарного крематорію. Вони приволокли їх до ставка і плавали в них, як у човнах. Начитавшись «Айвенго», вони, немов лицарі списами, билися жердинами. В одного хлопця «човен» перекинувся, і він заплутався у шовковій оббивці. Його врятували. Та в мене перед очима стоять рядком труни, вистелені пишною рожевою тафтою і блідо-зеленим атласом, роззявлені, мов крокодилячі щелепи. Я бачив, як мене кладуть в одну з них, щоб я задихався й гнив під вагою землі та каміння — ні, піску; Чикаґо збудоване на пісках і болотах льодовикового періоду (пізній плейстоцен). Щоб заспокоїтися, я намагався перевести це в площину серйозних інтелектуальних роздумів. Гадаю, це мені вдавалося досить добре: я розмірковував про те, наскільки проблема смерті — саме буржуазна проблема, пов’язана з багатством і сприйняттям життя як приємного та комфортного, а також про те, що Макс Вебер писав про сучасне розуміння життя як про нескінченну низку відрізків, корисних, сприятливих і «приємних», які, проте, не дають відчуття життєвого циклу, тому людина не може померти, «сповнена днів своїх». Проте ці першокласні вчені вправи не знімали з мене прокляття смерті. Я лише дійшов висновку, що це так по-буржуазному — боятися удушення в труні. І я був злий на Едґара Аллана По за те, що він так докладно це описав. Його оповідання про каталепсію і поховання живцем, що отруїли моє дитинство, вбивали і досі. Не міг навіть витримати, коли простирадло опинялося в мене на обличчі або ж коли мені закутували ноги. Я витратив немало часу, розмірковуючи, як воно — бути мертвим. Можливо, вихід для мене — бути похованим у морі.

Взірці, які пробили діру в Ренатиному «понтіаку», були моделями крипт і надгробків. Коли я зустрівся з нею, то не тільки думав про смерть (чи допомогло б мати дерев’яну перегородку в могилі, настил просто над домовиною, що стримував би удушливий тягар), але й нажив іще одне дивацтво. Буваючи у справах на Ла-Саль-стріт, злітаючи чи пірнаючи у швидкісних ліфтах, щоразу, коли відчував, що електричний лет сповільнюється і двері ось-ось відчиняться, моє серце озивалося. Саме по собі. Воно вигукувало: «Моя доля!». Здається, я очікував, що там стоятиме якась жінка. «Нарешті! Ти!» Усвідомивши цей пристрасний і принизливий ліфтовий феномен, я намагався схаменутися й повернутись до виваженої поведінки. Я навіть пробував звертатися до науки. Та наука може лише вкотре підтвердити: коли щось таке стається, його мусить зумовлювати природна необхідність. Розсудливість мене ні до чого не привела. Що мені з тієї розсудливості, коли, як я відчував, прочекав багато тисяч років, поки Господь послав мою душу на цю землю? Тут я мав би вловити істинне й світле Слово, перш ніж повернутися, коли мої земні дні добіжать кінця. Я боявся вертатися з порожніми руками. Розсудливість аж ніяк не могла позбавити мене страху, що я проґавлю свою нагоду. Це кожен зрозуміє.

Почавши виконувати обов’язки присяжного, спершу нарікав, що це марнування часу. Та згодом я став щасливий і завзятий присяжний. Виходити з дому щоранку, як усі, було благословенням. Маючи на собі сталевий значок із номером, я радісно сидів у пулі присяжних із сотнями інших людей у новозбудованому хмарочосі, де було розташовано окружний суд, як громадянин поміж співгромадян. Скляні стіни, червонувато-брунатні й темно-фіолетові балки були просто чудові — широке небо, розкреслений простір, далекі обриси баків-сховищ, оранжева тендітність віддалених брудних нетрищ, зелень річки, посмугована чорними мостами. Коли дивився на світ із зали присяжних, мене осявали Ідеї. Я брав із собою книжки і папери (щоб зовсім уже безбожно не втрачати часу). Тут вперше прочитав листи з Каліфорнії мого колеги П'єра Такстера.

Коли йдеться про листи, я не надто уважний читач. До того ж Такстерові послання були дуже довгі. Він складав і диктував їх у своєму апельсиновому гайку неподалік Пало-Альто, сидячи й розмірковуючи у брезентовому офіцерському кріслі. Він носив чорний плащ карабінера, ходив босий, пив пепсі-колу, мав восьмеро чи десятеро дітей, купу боргів і був культурний діяч. Шанувальниці ставилися до нього, як до генія, вірили кожному слову, друкували його рукописи, народжували йому дітей, подавали пепсі-колу. Читаючи його розлогі записи стосовно першого числа «Ковчега» (на стадії планування вже три роки та шалені витрати), я зрозумів, що він підштовхує мене завершити серію досліджень «Видатні зануди сучасності». Він пропонував можливі напрямки роботи. Деякі типи зануд, звісно ж, очевидні — скажімо, зануди серед політиків, філософів, ідеологів, освітян, терапевтів. Але є