Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

ще й інші, яких часто не зауважують, — наприклад, зануди-новатори. Проте я втратив інтерес до категорій, і тепер мене цікавив лише загальний та теоретичний аспект цього проекту.

Перечитуючи в цій величезній залі присяжних свої нотатки про нудьгу, я весело збавляв час. Помітив, що досі був осторонь проблеми визначень. І правильно робив. Мені не хотілося заплутатися у теологічних питаннях щодо accidia[178] та tedium vitae[179]. Я вважав за потрібне сказати лише, що від початку свого існування людство переживало стани нудьги, проте ніхто ніколи не надавав цій речі першорядного значення і не визнавав за нею права бути окремим предметом дослідження. У Нові часи цю проблему називали anomie[180] чи Відчуження, вважаючи її наслідком капіталістичних умов праці, зрівнювального Масового Суспільства, результатом занепаду релігійної віри чи поступового вичерпання харизматичних чи пророчих елементів, або нехтування силами Несвідомого, або збільшення Раціоналізації у технологічному суспільстві, або ж посилення бюрократії. Та, як на мене, можна було б розпочати з переконання, поширеного у сучасному світі: або ти гориш, або гниєш. Ці слова я пов’язував із відкриттям старого Біне, психолога, про те, що істерики під час нападів мають у п’ятдесят разів більше енергії, витривалості, артистичності, гостроти відчуттів, винахідливості, ніж у періоди спокою. Або ж із висловом Вільяма Джеймса, що люди насправді живуть лише на піку своєї активності. Це щось на кшталт Wille zur Macht[181]. Тож уявіть, що ви розпочинаєте з твердження, начебто нудьга — це різновид муки, спричиненої невикористаною енергією, муки через змарновані можливості або таланти, і супроводжується вона очікуванням оптимального використання наших здібностей. (Я намагаюся пильнувати, щоб не опуститися до соціологічного стилю у цих принагідних міркуваннях). Ніщо реальне не може задовольнити чистих очікувань, і ця чистота очікування — глибоке джерело страждання. Люди, щедро наділені талантами, сексуальністю, розумом та винахідливістю — всі ці високо обдаровані люди бачать, що їх на десятки років переведено на запасні колії, заслано, вигнано, замкнуто у клітках. Уява навіть намагалася подолати цю проблему, змушуючи саму нудьгу викликати інтерес. Цим осяянням я зобов’язаний Гумбольдтові фон Флейшеру, який показав мені, як це робив Джеймс Джойс, проте кожен, хто читає книжки, може легко з’ясувати це для себе. Сучасна французька література надає особливу увагу темі нудьги. Стендаль згадував її на кожній сторінці. Флобер присвячував їй цілі книжки, а Бодлер був її головним співцем. Чи причина цього незвичайна французька чутливість? Чи, може, це через те, що ancien régime[182], боячись нової Фронди, створив двір, що стягнув із провінцій усі таланти? Поза центром, де процвітали мистецтво, філософія, наука, хороші манери, світські бесіди, не було нічого. За правління Людовика XIV вищі класи насолоджувалися вишуканим товариством чи якимось іншим, і люди не мусили зоставатися на самоті. Лише таких диваків, як Руссо, вабила самотність, проте розумні люди погоджувалися, що насправді вона жахлива. У вісімнадцятому столітті перебування у в’язниці почало набувати сучасного значення. Подумайте, як часто Манон і де Ґрійо[183] були у буцегарні. А Мірабо і мій власний герой фон Тренк і, звісно ж, маркіз де Сад. Інтелектуальне майбуття Європи визначали люди, сповнені нудьги, твори в’язнів. Пізніше, 1789 року, саме молодь із глухих закутків, провінційні юристи, писаки і оратори перебрали загальну увагу й стали центром зацікавлення. Нудьга має більше спільного з сучасними політичними революціями, ніж справедливість. 1917 року, той нудний Ленін, який написав стільки нудних памфлетів і листів з організаційних питань, на короткий час перетворився на сам запал, сам променистий інтерес. Російська революція обіцяла людству незмінно цікаве життя. Коли Троцький говорив про перманентну революцію, йому насправді йшлося про перманентний інтерес. Раніше революція була справою натхнення. Робітники, селяни, солдати творили її, як поезію, у стані піднесення. Коли ж цей короткий блискучий період закінчився, що прийшло йому на зміну? Найнудніше суспільство в історії. Несмак, занедбаність, похмурість, сірі товари, понурі будівлі, обридлива скрута, докучливий контроль, нецікава преса, безрадісна освіта, нудна бюрократія, примусова праця, постійний нагляд поліції, каральна присутність, марудні партійні з'їзди тощо. Постійне — знищувало інтерес.

Що могло бути нудніше за описані Джиласом[184] довгі обіди, влаштовані Сталіним? Навіть мене, людину, привчену за довгі роки у Чикаґо до нудьги, промариновану й загартовану США, вжахнула розповідь Джиласа про ці трапези, що тривали всю ніч, з дванадцятьма подачами страв. Гості пили та їли, їли та пили, а потім, о другій ночі, мусили ще й дивитися якийсь американський вестерн. У них боліли сідниці. Їхні серця сповнював жах. Адже Сталін, балакаючи й жартуючи, подумки обирав тих, кого він скарає на горло. І вони про це знали, тому, жуючи, плямкаючи й глитаючи, очікували, що небавом їх можуть застрелити.

Чим — іншими словами — була би у сучасному світі нудьга без страху? Один із найнудніших документів усіх часів — грубий фоліант «Застільних бесід» Гітлера. Він теж змушував людей дивитися фільми, їсти солодощі та пити Kaffee mit Schlag[185], водночас мордуючи їх своїми промовами, теоретизуванням та роз’ясненнями. Всі знемагали від утоми і страху, боячись піти у туалет. Це поєднання влади й нудьги ніколи належним чином не досліджувалося. Нудьга — це інструмент соціального контролю. Влада — це можливість навіювати нудьгу, спричиняти застій, поєднувати цей застій із мукою. Справжню глибоку нудьгу приправлено жахом і смертю.

Та постають іще глибші запитання. Скажімо, історія Всесвіту була би дуже нудна, якби ми спробували розглядати її крізь призму звичайного людського досвіду. Весь цей час без жодних подій! Гази знову і знову, і жар, і часточки речовини, сонячні припливи та вітри, і знову цей повзучий розвиток, часточки додаються до часточок, випадкові хімічні реакції — цілі віки, протягом яких майже нічого не стається, безживні моря, лише декілька кристалів, кілька білкових сполук. Спостерігати за неквапною еволюцією — просто нестерпно! У викопних рештках, виставлених у музеях, ви вбачаєте жахливі непорозуміння. Як могли ці кістки повзати, ходити, бігати? Це мука — думати про поступовий розвиток видів, про все це намацування, виповзання з боліт, плямкання, полювання і відтворення, нудна повільність, з якою розвивалися тканини, органи та частини тіла. А потім іще марудність виникнення вищих видів і зрештою людства, понуре життя палеолітичних лісів, довгий-предовгий період розвитку інтелекту, забарність відкриттів, ідіотизм віків землеробства. Все це цікаво лише в огляді, в думці. Ніхто б цього не витерпів. Сучасні люди вимагають швидкого руху вперед, короткого викладу, життя зі швидкістю найінтенсивнішої думки. З нашим наближенням до фази миттєвого здійснення, до реалізації віковічних людських