Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

тижні, коли він дізнався, скільки їй років. Вона вік не назвала, але обмовилася, що її старший брат закінчує восьмий клас.

— Твій старший брат?

Спочатку до неї не дійшло. Вона розповідала, що молодший брат у неї розумний, а старший — ні.

Старший хотів залишити школу і не вчитися далі у Маунтін-Сіті, як того вимагали батьки.

— Він, знаєш, не любить читати, — сказала вона.  — Йому більше подобається полювання і таке інше.

— Скільки йому років? — запитав її Джуніор.

— Що? Чотирнадцять.

— Чотирнадцять, — повторив Джуніор. — а тобі?

Тут вона все зрозуміла. Почервоніла, але спробувала викрутитися:

— Я мала на увазі, що він старший за мого іншого брата.

— Лінні, скільки тобі років? — запитав він ще раз.

Вона підняла голову:

— Мені тринадцять.

Джуніора наче з усієї сили вдарили у живіт.

— Тринадцять?! — закричав він. — Але ти… Ти вдвічі молодша від мене!

— Так, але я рано дозріла, — сказала Лінні.

— Господи Боже, Лінні Мей!

На той момент вони вже займалися цим. Ще з третього побачення. Вони більше не ходили у кіно, кафе і не зустрічалися з друзями, хоча звідки у них друзі? Вони сідали у вантажівку його зятя, їхали до річки, абияк розстилали ковдру під деревом і відразу спліталися тілами.

Однієї ночі пішов дощ, але це їх не спинило, вони лежали потім відкинувшись на спину, і ловили краплі ротом. Але це не він був ініціатором.

Це Лінні зробила перший крок. Одного разу у припаркованій вантажівці вона раптом відхилилася від нього і почала тремтячими руками розстібати ґудзики на сукні.

Його можуть арештувати!

Її батько вирощував тютюн і володів землею. Її мати приїхала з Вірджинії, а люди звідти вважають себе кращими від інших. Вони все розкажуть шерифові, без сумніву. Лінні діяла просто безглуздо, це було дуже по-дурному з її боку, зустрічатися з ним біля аптеки посеред міста, у відвертій сукні і на високих підборах! І хоча Джуніор жив у Перрівіллі, за багато миль звідси, і жоден з Яррова не знав його, але ж його могли помітити — дорослий чоловік із дводенною щетиною у потасканому одязі і старих робочих чоботах. Нескладно дізнатися, хто він і звідки.

— Ти комусь розповідала про нас? — швидко запитав він.

— Ні, Джуніоре, присягаюся.

— Навіть близнючкам чи ще комусь?

— Зовсім нікому.

— Я можу потрапити у в’язницю, Лінні.

— Я нікому не казала.

Для себе він вирішив, що більше з нею не зустрінеться, але в обличчя їй не сказав — вона почала б плакати і благати передумати. Лінні могла так пристати, що не відчепишся. Вона любила постійно повторювати, яке велике у них кохання, клялася, що нестямно його кохає. При цьому він ні про яке кохання не говорив. Для неї це все було у новинку, як він не зрозумів? Господи, зв’язався з дитиною і повірити тепер не міг, що був таким сліпим.

Вони склали ковдру, сіли у вантажівку і Джуніор мовчки повіз її додому. Лінні говорила безперестанку про свого брата і вечірку на честь завершення школи. Під’їхавши до аптеки, він сказав, що завтра зустрітися з нею не зможе, оскільки пообіцяв допомогти батькові. І їй не здалося дивним, що він допомагатиме батькові навіть уночі.

— Тоді, може, післязавтра? — запитала вона.

— Побачимо.

— Але як я знатиму?

— Я зв’яжуся з тобою, щойно звільнюся, добре?

— Ох, Джуніоре, я буду сумувати за тобою! — і вона накинулася на нього з обіймами. Він відхилився.

— Тобі вже треба йти, — сказав він.

Звичайно, він із нею не зв’язувався. Цікаво, як вона думала, він це зробить, якщо він сам заборонив залучати у їхню історію інших людей. Тому він, нікуди не виходячи, сидів на своїй території під Перрівіллем — 80 соток червоної глини, огородженої парканом і трикімнатна халупа, у якій він жив із батьком і останнім неодруженим братом.

Так вийшло, що у них і справді була робота на тому тижні — міняли дах сараю у жінки на їхній вулиці. Вони виїжджали вранці у фургоні, взявши із собою відерце пахти і кукурудзяні коржики, випускали мула на пасовище місіс Ганікатт, підіймалися на дах і працювали цілий день на сонці.

Усе, що Джуніор зміг зробити ввечері ― насилу повечеряти і лягти спати. Його брат Джиммі займався приготуванням їжі після смерті мами — смажив дичину, яку вони приносили з полювання. Уже о восьмій чи о восьмій тридцять вони лягали спати.

Три дні підряд вони так працювали, тому Джуніор не мав часу навіть думати про Лінні Мей. Якось Джиммі спитав, чи не хоче Джуніор поїхати у місто познайомитися з дівчатами, але Джуніор відмовився. Не через Лінні, ні, просто втомився.

Із дахом вони покінчили, й іншої роботи не було. Джуніор цілий день просидів удома, нудьгував, а батько злився. Тож він вирішив наступного дня піти на дереворізню і запитати, чи немає для нього роботи. Там звикли, що він іноді до них приходив, допомога завжди була потрібна.

Він сидів на сходах із собаками і курив — сутінки ще не настали, мухи хаотично кружляли на подвір’ї. Аж раптом до них під’їхав невідомий Chevrolet, за кермом якого сидів хлопець у кепці з магазину насіння. З машини вийшла дівчина і впевнено пішла до нього.

— Привіт, Джуніоре, — сказала вона.

Це була одна з близнючок Моффат. Собаки насторожено підняли голови, але потім опустили.

— І тобі привіт, — сказав він.

Імені він не знав, бо дівчата були схожі і він міг їх переплутати. Вона передала йому якийсь папірець. Джуніор розгорнув його, але читати вже було складно.

— Що це? — спитав він.

— Це від Лінні.

Він підніс папірець під світло ліхтарика. «Джуніоре, нам потрібно поговорити. Нехай Моффати підвезуть тебе до мого будинку», — йшлося у записці.

У нього враз похололо у грудях. Коли дівчина пише «нам потрібно поговорити» це може означати лише одне…

Підсвідомо він уже думав про те, як і куди йому бігти до того, як Лінні винесе йому довічний вирок. Але одна з близнючок сказала:

— То ти їдеш?

— Що, зараз?

— Зараз, ми тебе підвеземо.

— Гаразд, — сказав він, встаючи, — поїхали.

Він загасив сигарету і пішов за дівчиною до машини. Дівчина сіла попереду, залишивши йому місце позаду — з іншою близнючкою.

— Привіт, Джуніоре, — сказала вона.

— Привіт.

— Ти знайомий із нашим братом Фредді?

— Привіт, Фредді, — сказав Джуніор, хоча ніколи у житті його не бачив.

Фредді щось пробуркотів у відповідь, потім перемкнув передачу, і машина поїхала у напрямку дороги Севенмайл.

Джуніор розумів, що треба щось сказати хоча б із ввічливості, але міг думати лише про одне: що йому скаже Лінні і що він буде робити. Звичайно, він не буде вмикати покидька і вдавати, що він тут ні до чого, хоча така думка промайнула у голові.

— Батьки Лінні влаштовують сьогодні вечірку на честь Кліфа, — сказала одна з близнючок.

— Хто