Читати книгу - "БотакЄ"

документи, розповіді мами та інших людей, котрі з нею зналися… Колись я це все ретельно досліджу і запишу її документальну біографію.

Не йдеться про бабцину історію, яка зуміла стати частиною моєї настільки, що в деяких снах цитати з неї важко відділити від фраґментів власного пережитого.

Не йдеться навіть про сприйнятий досвід - бабця вчилася в початковій школі німецькій, гімназії польській, медицину почала студіювати у Львові, була у Ґмінді, там познайомилася з моїм дідом, він їй дарував книжки англійські та російські, була офіцером в УГА, була з ними дуже довго, отримала кілька нагород від Червоного Хреста, продовжувала навчання у Відні, одружилася з тим, з ким запізналася колись у Ґмінді, в церкві Святої Варвари, народила дитину, повернулася до Станиславова. Бабця спеціалізувалася в офтальмології, але єдиний станиславівський офтальмолог-українець попросив її не створювати конкуренції. Вона знову поїхала до Відня і перекваліфікувалася на отоларинголога. Повернулася із сім’єю до Станиславова. Практикувала. Лікувала, їй довіряв кожен, хто хоч раз потрапив на прийом. Вдячні пацієнти подарували їй араукарію. У сорок п’ять років вона народила ще одну дитину, яка згодом стала моєю мамою. Це виявилося Божою милістю, бо через кілька років померла дитина старша, без якої вже собі важко було уявити життя. Бабця дуже довго працювала, навіть у пенсійному віці.

Ще пам’ятаю, що вона вчила нас завжди складати ввечері одежу так, щоби серед ночі бути готовим до будь-чого за якусь хвилину. Навіть навпотемки і навпомацки. Стіна пивниці в нашому будинку була так само списана датами авіаційних нальотів з бомбардуваннями, як і остання сторінка бабциного молитовника, де множилися реєстри втрат, за душі яких треба помолитися. Не йдеться про якісь речі, реліквії і ужиткові пам’ятки.

Бо бабця виявилася значно щедрішою в тому, що можна вважати спадщиною.

Бабця подарувала мені це місто. Хай куди я не іду, тепло її перед тим перебування вже мене гріє. Будинок, у якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія - навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.

Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.

Шкода, що я ще ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й упізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину.

9

Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави.

Сідаю на сходи. Сідаю на сходи своєї гірської хати, щоби попити ранкової кави. І часом не можу цього спокійно зробити. Чи то вікове, чи то особливість натури, але те, що я бачу, не є чистим тим, що я бачу. Сиджу на сходах і бачу більше, ніж належиться. Я бачу маленький кусник світу, який є всім світом. Бачу сад, зарослий молодими яблунями, які розростаються і заслоняють собою щораз більше світу. Ці дерева посадив тато. Зовсім недавно. В середині вісімдесятих. Це недавно, незважаючи на те, що минуло вже майже двадцять років. Цей сад страшенно змінив усі можливості бачення. Від хати ледь видно колію. З колії, з поїзда видно тепер лише дах хати. І я бачу силуети. Бачу те, що можна би було назвати привидами.

Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, і знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому кусникові ландшафту.

Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості, їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами і ярами, щоби прокласти залізницю від Станиславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони якось мусили проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме ці італійці принесли в наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці вміли прокладати тунелі. Колія, яку вони проклали, назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути вночі. Колись з одного паровоза вилетіла іскра, котра впала на ґонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.

Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір’ї. В лісі, який справа, була та шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше називалося Брусиловським проривом. А ще я бачу міст, побудований на місці того моста, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій, у якому їх було знищено.

Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку - аж до початку вісімдесятих - вилізали весняні гільзи, вистріляні з різних типів зброї. Сорок і сімдесят років тому.

А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих усіх городах відбувалися величезні віча радикальної партії. Одне з них описане в певному номері «Діла» як найбільше в краї, на ньому виступали Лагодинський, Шекерик Доників, Марко Черемшина і тодішній господар цих городів.

Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку і пакувалися в інший, котрий уже їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадука поутворювали гарні плеса на гірській річці. Зліва я можу дивитися на гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа - аж на правий високий берег Пруту, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, в тім боці видно ще початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Яблунів та інші цікаві місця.

Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір’я, і високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище і закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо справа, там, де міст і рештки шанців, - лише вхід у Ґорґани. Початок того кам’янистого нерівного лісу, який виходить іншим своїм боком аж на Мукачеве. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали винищувачі, які охороняли одну з тих