Читати книгу - "П’ятий номер"

ковбаса і Коростяччині пиріжки. Може, від того, що було так мало світла, а мо, настрій їх усіх такий охопив, розмовляли вони, як на поминках, впівголоса. Горілки було замало, як на всіх, і зять, порозумівшись із тестем очима, шумко встав з-за столу і вийшов.

Всі замовкли, і за столом зависла німа тиша, тільки чутно стало, як гомонять надворі діти. Всі дивилися на трохи відчинені двері, куди вийшов зять, і коли в них з’явився той із двома пляшками, заткнутими чорними гумовими корками, всі зітхнули, за винятком господині й похмурого чолов’яги.

Зять поставив обидві пляшки і зацвів усмішкою, але наштовхнувся на понурий тестевий погляд і миттю знову став урочистий та сумний.

– В мене таке предчуствіє, – фальцетом сказав Горбатий, – що тут із вашою коровою щось неладне скоїлося.

– Петя завжди дуже предчуствує, – обізвалася й Валька, заїдаючи горілку смаженою печінкою.

– Та яке там предчуствіє, – обізвався зять. – Наїлася корова поганого зілля, і все тут діло.

– А чого ж вона ранше не наїдалася? – бухнув сердито похмурий чолов’яга.

– Да, да, чого? – спитав задерикувато Горбатий.

– А того, що времня прийшло, – сказав зять.

– Я на тому місці пас сто разів, – мовив похмурий чолов’яга. – Думаю я, що від зглазу це!

– З якого такого зглазу? – зацікавилася Коростячка.

Степаниха наче прокинулася, широко розплющила очі і почала швидко пережовувати ковбасу.

– Тут якийсь новий чоловік з’явився, – пояснила дочка похмурого чолов’яги. – Підходив нам корову тягти підсоблять.

– Що за чоловік? – одночасно спитали Валька, Горбатий і Степан.

– Отакий меткий, старий і невеличкий.

– Микола? – спитали водночас Валька, Горбатий і Степан.

– Може, й Микола. Ми не знаємо його на ім’я.

– Він мені так і сказав: не паси, мовляв, тут, зілля погане.

– Коли сказав? – спитав Степан, очі його звузилися.

– Та ще днів за три, – відказав похмурий чолов’яга. – Отож він, я думаю, і зглазив.

Горбатий швидко перезирнувся з Валькою.

– То такий чоловік, що за милу душу зглазить! – сказав Горбатий.

– Глупості ето всьо, – сказав Степан. – Хлів у вас замикається?

– Та не так уже й замикається, – озвалася господиня.

– Так що то за один? – спитала дочка.

– Тесть он неїн, – з усміхом показав на Вальку Степан.

– На зіллі він добре знається, – сказав похмурий чолов’яга. Глуха тиша зависла за столом.

– За руку не зловив, не кажи, що злодій, – озвався зять і зітхнув.

– Ти б на карти прикинув, – звернулася Валька до брата і повернулася до гостей. – Так уже доладно у нього получаїться.

– На карти кинуть не штука, – сказав Горбатий. – Тільки чи дасть воно що?

– А ти, Петю, спробуй, – озвалася Коростячка, її маленькі очка засвітили по палючій іскорці.

– Ну, щоб краще гадалося, – налив зять у чарки.

– Смердюча вона все-таки, ця бурачиха, – скривився Степан.

– Зато жолудок не портить, – сказала господиня. – Скільки у нас у селі її п’ють – і нічого. А тут у вас, у городі, тільки й чуєш: і в того жолудок больний, і в того.

– А в вас карти є? – спитав Горбатий.

– Знайдуться, – знову встав з-за столу зять.

Горбатий прибрав коло себе місце на столі.

– Витріть мені тут, уважаїма, – сказав до дочки похмурого чолов’яги. Та метнулася до кухні за шматкою і ретельно витерла біля Горбатого стола.

– Петя вам правду зразу скаже, – мовила Валька. – Легка в нього на це діло рука.

Горбатий був поважний і урочистий. Швидко замиготіли в його тонких, білих пальцях різні масті й мальовані лиця. В кімнаті залягла тиша – всі повернули до Горбатого голови, аж шиї повитягали.

В цей час рипнули двері, і в них з’явилися діти. Спереду стояв старший Степанів хлопець, в нього з-за спини виглядав другий хлопець і руденька маленька.

– Ми їсти хочемо, – рішуче сказав хлопець.

Господиня цитькнула і показала знаками сідати до столу. Діти порозсідалися на лавці: один схопив шматок