Читати книгу - "П’ятий номер"

смаженої печінки, другий ковбаси, а маленьке руденьке сіло й підтисло губенята.

Карти вже літали в руках Горбатого. Краплі поту обсіяли його напружене і через це помережане зморшками чоло. Зрештою, він згорнув карти і знеохочено відсунув їх набік.

– Не получаїться, – сказав смутно. – Не кладеться мені зараз карта.

– А ти, Петю, ще раз попробуй, – лагідно обізвалася Коростячка. – Ти мені гадав, то так у тебе добре получалося.

– На удівленіе, – сказала Валька. – Всігда у нього получалось.

– Глупості всьо ето, – сказав самовпевнено Степан.

– Ти даремно таке кажеш. Стьопо, – гаряче вступилася Валька. – Він на удівленіє вміє це робить. Це його зараз щось злякало, може, коли діти зайшли…

Діти наминали на обидва осади. Хапали ковбасу брудними пальцями і запихали до рота. Не відставало від хлопців і маленьке руденьке.

– Ми корівці могилку робили, – сказало маленьке руденьке.

– Яку там могилку? – вигукнула дочка похмурого чолов’яги.

– Так, як на цвинтарях, – озвався поважно, проковтнувши ковбасу, старший Степанів хлопець. – З горбиком, вінком – все по правилах!

Всі засміялися, не сміявся тільки похмурий чолов’яга.

– То, може б, ти таки перегадав? – повернувся він до Горбатого.

Той сидів із закопиленими вустами, трохи зблідлий через невдачу, але так само урочистий і смутний.

– В цій обстановці в мене не получиться, – розтис він вуста. – Тут мені багато перебивок є. Я погадаю вдома, коли буде тихо і ніхто мені не перебиватиме.

– Да, да, він погадав, – поспішно підхопила Валька. – У нього це на удівленіе получаїться.

13.

– Ну, що ти вичворяєш, що ти вичворяєш! – накинулася на Миколу Ганя, як тільки той переступив поріг.

– А що ж я вичворяю? – спокійно спитав той.

В Гані на щоки бризкнули великі сльози.

– Сам добре знаєш. Хочеш на Піддубного стежечку пуститься? Мені вже все розказали, все!

– Що ж тобі розказали? – спокійно спитав Микола, сідаючи до столу.

– Через це, мабуть, тебе й тягне з дому. Чужі спідниці тобі пахнуть!

Він дивився на жінку, ледь усміхаючись. Вона ж і справді кипіла. Від гніву розгарячілася й розчервонілася, і він раптом побачив у ній ту далеку красуню, якою був колись уражений непомірно і зробив відтак усе, щоб з’єднатись із нею.

– Я тут сиджу сама, як сич, – крізь сльози казала Ганя, – а він цілими днями шляється. Не вспів іще поріг переступити, а вже чужі спідниці його тягнуть. Так уже тобі того хочеться?

– Ні, – сказав він тихо. – Своєї спідниці мені хочеться.

– Він ще й сміється! – ще дужче спалахнула Ганя. – Онде вже вся вулиця гримить про тебе й Піддубну.

– То й добре, що гримить! – сказав майже крижаним тоном Микола. – Я ж казав, що Піддубний не чіпатиме тебе.

– То це треба було аж так! Треба, щоб на мене люди пальцем тикали і сміялися?

– Боже, яка ти гарна! – сказав замиловано Микола.

– Знаєш що? – аж задихнулася Ганя. – Я все тобі можу простити. І що вдома не сидиш, і що тільки в гості до мене приїздиш, але цього я тобі не можу простить.

– Та тут і прощати не тра! – засміявся Микола. – Це я сам оцю пушку й пустив!

Ганя застигла з відкритим ротом.

– Дай мені повечерять, – м’яко сказав він. – Все тобі розкажу.

– Розказуй так, – сказала Ганя і рвучко сіла на стілець.

– Вже й вечерять мені не даєш? – похитав головою Микола. – Я тобі весь час казав і хочу, щоб вірила: ти, тільки ти в мене жінка.

Не могла витримати простого й лагідного погляду, що лився йому з очей. Були ті очі такі ясні й нелукаві, що вона зітхнула тяжко, встала і, не дивлячись на нього, почала накривати стола. Сльози ще не висохли їй на обличчі, і від того стала вона так дивно змолоділа, що щось тепле й сумне сколихнуло Миколину душу – цей смуток відбився і в нього в очах. Йому раптом захотілося, щоб був мир навколо нього, щоб не треба було нічого пояснювати, щоб не треба було постійно