Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

не можна, тому слід зачаїтися з нею, а потім пробиратися у Суронж…

Добровін зник. Щез. Пропав без жодного звуку.

— Що ж, у нього свої справи, а в нас — свої. Попереду важка дорога, тож, Віте, розповідай свою пригоду і завтра вирушаємо! — підсумувала Рутенія.

— Я пропоную інше: вирушимо зараз до одного гірського селища — ми ж не готові до дороги. Не маємо теплого одягу, а коли дійдемо до Богумиру, буде зима! Не маємо їжі для такої подорожі! А оповім я все в дорозі.

Чугайстер намацав смажену рибину й увіп’явся у неї зубами.

17

Попереду завиднілися хати. Боримислові вмовляння були марні — вона рвалася в село. Хотілося хатнього тепла, нормальної їжі та людського сну.

Чорні Вершники влетіли на головну вулицю й стали. Браму замкнено, на дверях — замки. Ані душі: ні в обійстях, ні на городах за хатами.

— Он там, здається, площа! — вигукнув один з вершників позаду.

— Тримаймося разом, — погодився Боримисл. — У разі небезпеки знаєте, що робити. Нам тепер є що втрачати!

Навколо — садки, вже без плодів, їх, певно, зібрали й поховали в погреби. Лишилися неторканими лише пізні яблука. Боримисл зірвав одне, вкусив і миттю жбурнув назад у садок.

— Ну й кислюще! Як вони його їдять?

— Та це ж пізні яблука! — вигукнула Русана. — Їх згодом зберуть, а вже в льохах вони наллються соком, наберуться солодощами, стануть пахучі, ось тоді їм прийде час.

— Та я хотів тобі дати, щоб хоч якось спрагу втамувати… А я й справді нічого не пам’ятаю. Ніхто з Чорних Вершників не пам’ятає свого минулого. Ось тільки тепер, коли дивлюсь чи то на хату, чи то на якесь дерево… Може, пам’ять вертається? Хто зна…

Площа була порожня. Вершники розгублено озиралися. З-поміж хат навколо площі вирізнялась одна — вища за інші, з багатою брамою. Всі ж інші мали лише плетені тини, з яких стриміли палиці з глечиками, горщиками і кухлями.

Раптом щось біле промайнуло повз воїнів. Швидкий рух — хлоп'я років десяти у лляній сорочці до колін повисло у воїновій руці. Хлопець кумедно дриґав ногами, ніби продовжував кудись бігти, і благав:

— Ой, дядьку, пустіть мене на землю! Ой пустіть, бо болить!

— Та пустимо, тільки ж утечеш!

— Ой, не втечу! Тільки пустіть!

— Гаразд, пусти його!.. Ану, стій! Куди побіг?!

Хлопець, щойно опинився на землі, накивав п’ятами.

— За ним! Кудись то ж він біжить? — наказав воєвода.

Дорога виявилась завузька для такого загону, тож довелося їхати поодинці. Але й так вони раз по раз торкалися ногами тинів і перелазів.

— Ну й дорога! Вони тут що, возами ніколи не їздять? Як же сюди дістатися? — обурювався хтось позаду.

— Хто їх зна? Мо’ й не їздять, — відповідав йому ще хтось.

Русана не знала імен Боримислових воїнів. Натомість вона їх пронумерувала у тому порядку, у якому вони їхали за ними. Обурювався Третій, а заспокоював його П'ятий.

Поки вона озиралася, дорога вивела до озера.

— А ось і все село! Щось святкують. Під’їдьмо-но ближче. Може, стола накриють? — торохтів П’ятий.

Боримисл зиркнув на нього, і той затих. А до них уже йшло троє огрядних дядьків, два молоді та один сивобородий. Воїни чекали, як то годиться справжнім Ахрумановим Чорним Вершникам.

— Здоровенькі були, любі гості! Моє вам шанування і низький уклін! Хай будуть довгими роки нашого владаря Великого Ахрумана! Хай живе у віках ім’я його й діла… — розливався у славословах тлустий дідусь, хитро примружуючись і чіпко зорячись на Русану.

— Годі! — перервав його Боримисл. — Нам треба нічліг і їжа. На кілька днів.

— Все буде, все буде! От тільки зараз у нас теє то, як його…

— Що?! — насупився воєвода. Старий затрясся і впав на коліна. Разом з ними впали на коліна молодші дядьки.

— Змилуйтеся! Не губіть! Все буде! Може, буде ваша ласка, завітаєте до нас на страту?

— Страту? — ще більше насупився Боримисл. — Хто може проводити страти самочинно? Без суду?

— Помилуйте, не губіть! Не самочинно! Був