Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

суд, були свідки! Вину доведено! Вирок — страта через утоплення. Все за Ахрумановим законом! Може, подивитесь, розважитеся? — дід уже підводився з колін.

— Ти хто такий? — спитав Боримисл.

— Війт я. Сільський. А село Жердинці зветься. А це — мої сини. Пришиб і Погреб. Кланяйтеся, дурні! — Він дав кожному по потиличнику, і ті низько вклонилися. — Тямущі… Ось… То підемо?

— Веди.

Страшенно хотілось пити. Озеро попереду видалося таким бажаним, таким приємним, таким прохолодним! Воно радісно плюскотіло під вітром, хвильки гойдали очерет… Русана не бачила людей навколо, не чула гомону, який здійнявся, щойно вони наблизились. Вона вже бачила себе у воді: вона бризкається, пірнає, пливе на спині, крапельки води вилискують на її тілі, вона злизує ці краплі з рук, і п'є, п'є, п'є вологу прохолоду…

Із марева її змусив виринути Боримисл. Він віддав своїм людям наказ не розходитися, а коли вони вже опинилися у натовпі, звелів війту розповідати, що сталося.

— Ось! Ось він, негідник! — війт тицьнув пальцем у бік озера.

Там стояв чоловік. Лице в синцях і глибоких подряпинах. Колись білі штани і сорочка були вимащені брудом, кров’ю, подерті на лахміття. Волосся збите у ковтуни.

Русана жахнулася:

— Що скоїв цей чоловік?

— О! То страшний чоловік. Усьому селу полегшає, коли його не стане!

З натовпу почулися схвальні вигуки:

— Так! Втопити його!

— Вбити гада!

— Мало втопити, четвертувати!

— До двох коней за руки, за ноги, й у різні боки!

— Стратити негайно!

Русана, не маючи змоги перекричати натовп, звернулася до Боримисла:

— Зроби щось! Не можна так…

Боримисл озирнувся, тоді піднявся у стременах і сказав:

— Іменем Ахрумана Великого!

Коли усі принишкли, воєвода звернувся до війта:

— Розповідай…

— Так ось, цей гнус, цей виплодок упириці і вовкулаки, вигодуваний зміями і вихований жабами, цей…

— Та кажи вже швидше! — урвався терпець у Третього.

Війт незадоволено блимнув на нього, але таки перейшов до суті.

— Він недобрий відьмак. Він отруїв сільські криниці, наслав щурів на наш щойно зібраний врожай, і найстрашніше — він вбив мою донечку-у-у! — На останньому слові війт заридав, а побитий чоловік викрикнув:

— Це не я! Ви самі…

З натовпу вилетіла каменюка й збила його з ніг.

Боримисл підняв руку:

— Чи вислухали цього чоловіка?

— Та яке вислухали? Що його там слухати — вбивця він! Як є — вбивця.

— То ви не дали йому нічого сказати? — розширились очі у Русани. — То про який суд ви кажете, люди!

— Про наш суд, по справедливості! Хто нам верне наш врожай?! Хто врятує від спраги? Хто верне мені мою доньку, а братам сестру? — Сльози лилися з війтових очей.

— Я любив її! Це ти її вбив! — піднявся звинувачений.

— Ясно! — сказав Боримисл. — Зараз ми вислухаємо цього чоловіка. Це кажу я, Чорний Вершник Ахрумана.

Звали його Викула, й був він у селі чужинцем. Звідки прийшов, не сказав. Мав із собою один лише мішок за спиною, повний не харчів, одягу чи коштовностей, а книг. Осів у старій покинутій хаті. Жив відлюдно. Мало з ким розмовляв. Якось захворіла сусідка, три дні лежала і страшно кричала. Зілька, сільська шептуха, сказала, що вже смерть у неї в головах стоїть, і пішла. Натомість Викула не відступився й вилікував. З того часу почали до нього ходити, а про Зільку забули. А потім закохався він у війтову дочку Єрку. І вона його полюбила. Та війт спротивився: не було ж у Викули ані золота, ані землі. А одного разу побачив він Зільку і війта разом. Про щось шепталися. Підкрався ближче й почув, що хоче війт зготувати Єрці відворотне зілля. Став з того часу стежити за Зількою. Та на зіллі не розумілась: збирала не в той час, не ті частини, не в тих місцях. І збирала все вовчі ягоди, дурман, видюк… Щось недобре задумала. Перепинив тоді Викула війта, сказав, щоби не брав нічого у Зільки, бо недобре та робить. Війт лишень посміявся. Викула пильнував за Зількою. І чари вона робила не так. Замовляння перекручувала, молитви недоказувала… А потім вдарив його хтось ззаду по голові. Опритомнів уже у себе в хаті, з забитими вікнами і підпертими знадвору дверима. Потім прийшли