Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

підлягали мобілізації для захисту вітчизни.

«Ожел бялий» з усіх сил намагався захищатися.

Не знати чому, але до Кам’янки Лісної мобілізаційна комісія у призначений день не прибула. Чоловіки з клунками, рюкзаками й валізами, оточені заплаканими дружинами і матерями, почекали до самого вечора і під вдячні молитви жіноцтва розгублені розійшлися по домівках. Вже пізніше з’ясувалася і причина цього: поляки програвали війну на всіх фронтах, у державному апараті панував хаос і метушня, тому про Кам’янку Лісну просто забули. Коли ж згадали, було вже пізно.

Адміністрації на місцях самоусунулися від управління, де зараз перебували уряд і президент, не знав ніхто. Єдиною інституцією, де ще панував порядок, була армія, але вона була десь на заході і відбивала атаки ворога.

Ще одну новину, ще неймовірнішу за першу, приніс Петро Липак. Останній рік він старався не висуватись, на збори і масові гуляння не ходив; здавалося, щось вичікував. Як виявилося, саме цієї новини.

– Червона армія перейшла Збруч і спішить нам на допомогу, – радісно повідомив він.

– Кому це нам? – допитувався Олексій Кульчицький.

– Нам. Мені, всім біднякам. І навіть вам, пане професоре, хоч ви і вийшли з рядів компартії.

– Ви, пане Липак, також. Я дійсно вийшов, а вас з неї виключили як націоналіста, – відповів вчитель.

Липак прикусив губу. Йому щоразу ставало погано, коли хтось згадував про те, що з ним сталося.

– Це була жахлива несправедливість, – сказав він. – От побачите, Червона армія прийде і в усьому розбереться.

А через декілька днів у селі з’явилися перші червоні. Вже перший вигляд солдатів заставив старого солдата Теодора Засмужного похитати головою. Дорогою, що пролягла через село, йшла колона червоноармійців. На чолі колони крокували два командири, одягнуті досить-таки охайно і зі смаком. Зате солдати виглядали зовсім інакше. Найперше, що кидалося в очі, це була дивна гостроконечна шапка з великою червоною п’ятикутною зіркою. Хоч надворі і було по-вересневому тепло, на солдатах були довгі аж до щиколоток коричневі шинелі, з-під яких можна було побачити обмотані зеленими обмотками ноги. Довгі гвинтівки з такими ж довгими штиками довершували картину.

Старші Засмужні стояли на городі і мовчки спостерігали за черговими зайдами.

– Хіба це військо? – невдоволено мовив Іван. – Страхопуди, та й годі! Ось наші жовніри одягнуті з голочки. А ці…

– От тільки де тепер ці наші жовніри, одягнуті з голочки? – відповів Теодор. – Нема. А ці ось є.

– Дивись-дивись! – схопив його за руку старший брат. – Чи не Петро Липацький там на дорозі?

Теодор, що мав чудовий зір і вільно читав без окулярів (а їх ще треба було купити за великі гроші!), прижмурив очі. Так, Іван не помилився. На дорогу перед колоною вибіг радісний Петро Липак. І не просто вибіг, а тримав у руках червоне знамено. Цьому здивувалися не лише Засмужні, але й червоні командири. Вони подали команду, і колона зупинилася.

Що там говорив Липак з командирами, Засмужні не чули, але радісний вигляд Петра й усміхнені обличчя командирів свідчили, що їхня зустріч була приємною для обох сторін.

Несподівана затримка війська стала неначе командою для селян. Вони спочатку обережно, по одному, виходили зі своїх обійсть і несміливо підходили до військових. Теодор з Іваном залишилися на місці. Око Засмужного вловило одну особливість: до солдатів підійшли лише бідні селяни, або й просто батраки, що не мали своєї землі і заробляли на своє прожиття наймами.

– Ось і прийшла їхня влада, – задумливо сказав Теодор. – Дивись, як радіють!

– Хто знає, може, це на краще, – обережно мовив Іван. – За Польщі вони досить настраждалися.

– А ти ні?

– Та я хоч землю мав! А вони ні.

– А хто їм заважав? Тільки лінощі. Більше ніхто.

Червоні командири, видно, не мали наміру зупинятися у Кам’янці Лісній надовго, бо один з них щось сказав Липакові, віддав йому честь і вже збирався дати команду рушити вперед, як цьому завадила нова обставина.

Із західної сторони села на дорозі з’явилися чотири мотоцикли з колясками. У Кам’янку Лісну в’їхало вісім військових. Їхня поява стала несподіванкою для всіх: і їх самих, і червоних, і Петра Липака, що з розгубленості аж випустив з рук червоного прапора.

Це був авангард німецької армії, який відірвався далеко вперед. Офіцер, що їхав на першому мотоциклі, вдарив солдата перед собою у плече, і мотоцикли зупинилися у тридцяти метрах від червоноармійців.

Усі чекали, чим закінчиться ця зустріч. А німецький офіцер спокійно зіскочив з мотоцикла і впевнено попрямував до колони. Йому на зустріч рушив один з червоних командирів. Вони зустрілися якраз навпроти того місця, де стояли Засмужні. Обидва офіцери віддали один одному честь. Німець першим подав руку. Росіянин лише на мить затримався. Їхні руки зустрілися у міцному потиску. Так зустрічаються союзники, солдати, що виконують спільну місію.

Про що говорили офіцери дружніх армій, Засмужні не чули, але невдовзі німець повернувся до своїх солдатів, і мотоцикли, розвернувшись, зникли там, звідки з’явилися, а колона рушила за ними услід.

Скоро на дорозі залишилися лише деякі селяни, які про щось розпитували Петра Липака. А він стояв розгублений на дорозі, міцно стискуючи в руці древко прапора, і не знав, що відповісти.

Подальші події дещо заспокоїли «головного комуніста» села. Його спочатку призначили головою села, а потім і відповідальним за проведення виборів.

Гордий від усвідомлення того, що йому довірили таку важливу справу, Липак одразу ж занурився у роботу. Він знав, що найголовніше, що вимагають нові керівники і що є найдієвішим у його роботі, це агітація. Саме тому він дочекався, коли чергової неділі у церкві закінчиться відправа і люди вийдуть на майдан, піднявся на якогось воза і голосно закликав до порядку.

– Односельці! – почав він. – Ви знаєте, що Червона армія визволила нас від польського гніту. Більше ніколи не повернуться ті часи, коли вам доведеться гнути спину на панів. Ви знаєте, що в селі організовано селянський комітет, що є лише тимчасовим органом управління. У нього увійшли ваші ж таки односельці, які за панської Польщі не мали своєї землі.

– Ледарі тому що! – крикнув хтось зліва.

Його слова потонули у схвальному гулі. Оратор зробив вигляд, що не розчув.

– Головним завданням нашого комітету буде передати у руки найбідніших селян поміщицькі землі. Кожен безземельний отримає свою землю і буде на ній господарювати. Вони отримають корови, коней. Совітська влада передасть все це безплатно.

Ці слова були зустрінуті неоднаково. Бідняки (а їх було менше у натовпі) захоплено загомоніли, заможніші господарі мовчали, розмірковуючи, де ж Липак візьме стільки землі.

– Як бачите, Совітська влада дбає про робочі руки, –