Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого, це легко знайти. Нам точно не відмовлять…
Вони не здавалися. Похмуре Зосине обличчя й лаконічні відповіді не примусили їх зупинитися. Ба більше, здавалося, що вони взагалі цього не помічали!
— Отож, неврологія? — намагався вгадати батько. Багатозначно потер долоні й підбадьорливо посміхнувся.
— Сумніваюся, — ледь чутно прошепотіла Зося.
— Чому? Це такий перспективний напрямок! І клініцистика, і наукові дослідження в цій галузі мають велике майбутнє. А знання про мозок узагалі перебувають у зародковому стані.
— Я не люблю біологію.
— Ну, що ж… — батько силкувався відшукати якісь пом’якшувальні обставини, але йому це явно не вдавалося.
— І хімію теж.
Вона просто приголомшила їх цим зізнанням.
— І я не збираюся ставати лікарем.
Новина про акторство була ще зовсім свіжою, надто радикальною, занадто гіркою, щоб добивати нею батьків у мить, коли вона вже із самого початку позбавила їх надій на перемогу. Тому Зоська поки що вирішила їм цього не повідомляти. Зрештою, вони були шоковані. Чотири речення, якийсь десяток слів, що їх промовила найслухняніша з доньок — і їхній світ було зруйновано.
— А ким? — запитала мати після тривалої мовчанки.
— Ще не знаю, — милосердно відповіла Зоська, відкладаючи відверті зізнання на невизначене майбутнє.
Дзеркало, неначе запрошення помандрувати до іншого виміру, досі стоїть біля стіни в кімнаті. Агата сидить на підлозі, обхопивши руками коліна, і дивиться, як лагідно тоне в ньому світло вуличного ліхтаря. Наближається північ. У кімнаті не горить світло, але її очі звикли до темряви й погляд повільно блукає приміщенням, зупиняючись на знайомих предметах. За вікном сніг м’яко заколисує Анин до сну. По той бік вулиці, у вікні Магдиної кімнати, усю ніч світитиме маленька соляна лампа.
«Мій маяк», — думає Агата й заплющує втомлені очі.
За мить вона ляже в ліжко й засне.
Аж до сьомої їй нічого не насниться.
Ця історія могла б із тим самим успіхом початися лише тут.
Того осіннього дня, який не був ані кращим, ані гіршим за інші, Агата мала прочитати Магді, яка саме виринала зі світу сплячих, останній уривок казки, що не мала назви. Лише під час сніданку їй передалося вчорашнє Зосине хвилювання. Вона запитувала себе, як поведеться, коли Магда вперше заговорить до неї, коли нарешті розплющить очі. Їй здавалося, що вона до цього готова. Проте ні. У школі відчувала, як уся тремтить, немовби от-от мала писати контрольну з найненависнішого предмета. Чому? Адже вона стільки цього чекала, вони утрьох чекали! Для всіх це буде величезна радість, чому ж тоді її тіло посилає такі суперечливі сигнали? Зоська теж не знала. А Клаудія й поготів.
З усього, що відбувалося під час уроків, Агата мало що запам’ятала, хоча час тягнувся неймовірно довго. А коли дзвоник нарешті сповістив про кінець сьомого уроку, дівчина встала з відчуттям, що її тіло важить чи не тонну.
— Я боюся, — сказала вона до себе. — Мені страшно.
Коли ноги хлопчика торкнулися землі, він опинився якраз навпроти зруйнованого будинку, звідки його підхопив вітер. Петрусь підняв голову й щосили вигукнув:
— Вітре! Бачиш цей будинок, він стоїть зовсім поруч і має червону черепицю? Можеш тут оселитися, коли захочеш. Вікно моєї кімнати завжди буде відчиненим! Дякую! — і помахав Вітрові, який шугонув геть із прощальним шелестінням:
— Знову лечу, знову мчу, нині тут, а завтра там… Знову біжу, мчу в далечінь, вночі й удень…
— Ти тут? — змовницьки прошепотів Петрусь, зазираючи до кишені.
— Так, — тихенько відповіло Прагнення.
— Ми в безпеці. Тепер треба тільки знайти дорогу додому, — сказав хлопчик і роззирнувся довкола. У голові вирували кольори, побачені в саду. Малий був такий приголомшений, що не помітив стежки, яка раптом вигулькнула між чагарників.
— Я бачу! Чуєш?! — вигукнув він. — Бачу кольори! Небо більше не сіре! Трава не сіра!
— Теж мені новина! — зверхньо промимрило Прагнення, а Петрусь побачив Квіткову Пані, що виходила зі зруйнованого дому.
— Люба пані! — підбіг він до неї. — Я бачу кольори!
— Я дуже рада.
— І я повертаюся додому!
— Сам? — запитально глянула на нього жінка.
— У мене є дещо в кишені, але будь ласка, не кажіть нікому!
— Добре.
— А тепер мені треба йти, батьки напевне вже скрізь мене шукають. Може, я ще й до школи встигну?
— Прощавай, Петрусю! — мовила Квіткова Пані й простягнула йому розквітлу айстру.
— Я влаштую йому ліжечко в коробці з-під взуття. Як гадаєте, йому буде там зручно?
— Мабуть, що так.
— Що? У коробці з-під взуття? — запротестувало Прагнення. — Іще чого! Там мені буде занадто тісно! Я хочу спати на подушці! І бачити краєвид за вікном.
— Добре, добре, щось та придумаємо! — усміхнувся Петрусь.
Примхи Прагнення йому аж ніяк не заважали.
Хлопчик помахав на прощання Квітковій Пані й рушив до дірки в паркані. Зупинився на хвильку, щоб пошукати на стежці камінці й покласти собі до кишені, але знаєте, що? Вони більше не були йому потрібні.
Агата зітхнула й закрила книжку.
— Коли ти розплющиш очі, то, мабуть, побачиш одну з нас трьох. Або Зоську, або Клаудію, або мене. Ти чула наші голоси, але нічого про нас не знаєш. Зоська відмінниця.
Клаудія чудово співає, а я живу тут навпроти. Ми твої нові подруги, живемо в Анині. Ти його ще не бачила. У нас тут такі кумедні пронумеровані вулиці, зовсім, як у Нью-Йорку. Дім Клаудії на 4-й, а мій і твій — на 6-й.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата з 13-ї вулиці», після закриття браузера.