Читати книгу - "Останнє літо"

— Послухай-но, — згадав Серпілін, коли вони вже підходили до воріт. — Маю до тебе прохання.

— Яке? — спитала вона з готовністю. Зраділа, що в нього й тепер може бути до неї якесь прохання.

— Анатолій тобі про мого батька пояснив?

— Казав.

— Тепер, виходить, батько мене вже тут не застане. Нехай у тебе зупиниться, коли приїде.

— Я знаю. Анатолій попереджав.

— Кілька днів доглянь його, як тобі робота дозволить. Все-таки він немолодий. Сімдесят сім.

— Добре. Анатолій казав. Я все зроблю.

— Ну, а коли що, думаю, тобі сусідка допоможе. Як з нею живете?

— Нічого, — не зразу, запнувшись, сказала вона.

— Бачу, не все сказала? Не миритесь, може?

— Ні, миримось. — Мабуть, їй не хотілося говорити про те, що мала сказати. — Миримось, коли не випиває.

— Як це — випиває? — У Серпіліна не в’язалося в думці одне з одним: спогад про сусідку Марію Олександрівну, якою він її бачив, коли приїздив ховати дружину, і думка, що ця жінка почала випивати. — Чого це раптом і за які гроші?

Синова дружина знизала плечима:

— На евакопункті через добу вона працює, чергує. А потім добу вдома. Не завжди, звичайне, але випиває. За хліб вимінює, речі одну за одною продає.

— І давно це в неї?

— Як син восени на фронт поїхав.

Те, що сусідчин син, Гриша, поїхав на фронт, Серпілін знав. Не тільки знав, а й готовий був допомогти йому поїхати. Але допомагати не довелось. Новий командир тієї гвардійської дивізії, якою раніше командував його батько, все зробив сам. Задовольнив прохання й зачислив хлопця в музикантську команду. Гриша тоді написав Серпіліну, що в музикантську команду — це тільки за штатом, а насправді його беруть у дивізійну розвідку.

Обіцяв писати ще, але більш не написав. Як видно, побіжна прихильність його до Серпіліна тут, у Москві, замінилась тепер там, на фронті, іншими, сильнішими. Так і повинно бути. Тим більше, коли опинився між добрими людьми. А чому між поганими? Звичайно, між добрими. А от мати, лишившись сама, виявляється, схибила. Хто б міг подумати?

— Поговорю з нею завтра вранці, — сказав Серпілін.

— Не поговорите. Вона сьогодні після обіду на добу чергувати піде. Вже не побачите її. «Що ж зробити? Як вплинути на жінку? — подумав Серпілін. — Написати їй? Усовістити? Пригрозити, що напишу синові? Але в кого рука підніметься написати в армію хлопцеві, що його мати з горя п’є, через те, що загинув чоловік, а син на фронті?»

— Ти хоч наглядала б за нею, — непевно сказав Серпілін.

— А що я, не наглядаю? І на роботу до неї ходила в свій вихідний, просила, щоб на неї вплинули. А як удержиш, коли вона через добу дома, а я щодня на роботі?

— Ага, ось іще що, — згадав Серпілін. — Там у шафі лежать товар і доклад на чоботи й відріз на шинель…

— Лежать, я нафталіном пересипала, — сказала Апя.

— Віддай їх батькові, коли приїде. Анатолій каже, вони там зовсім обносились.

Аня мовчки кивнула.

— Добре, до завтра, — мовив Серпілін, коли вони дійшли до воріт.

Синова дружина зупинилась, ніби чекала від нього ще якихось слів перед тим, як поїде до загсу. Але говорити вже не було чого.

Вона поїхала, а він, прийшовши до кімнати, сів за стіл, витяг з польової сумки блокнот і поклав його перед собою. Треба було, якщо батько приїде, залишити йому листа. Але що писати після багатьох років розлуки?

Особливої близькості з батьком у Серпіліна ніколи не було. Батько, людина груба й весела, змолоду був завзятий, одчайдушний. Коли взяв матір — змусив її хреститися і як міг захищав її і од пересудів, і од чужої грубості.

А сам, бувало, і сварився, і замірявся на неї, хоч Серпілін не пам’ятає, щоб коли вдарив її. А як померла, сумував і пив, та не минуло й року — одружився. І одружився так, що про матір більше в домі й згадки не було. Так себе зразу ж поставила нова молода жінка Паня — Пелагея Степанівна, яка й поза очі, і в очі називала пасинка татарином. Не тому, що він був схожий на татарина, а тому, що хотіла відгородити його цією назвою від себе і від своїх трьох дочок, що народились одна за одною. Але він і без того відчував, що чужий у новій сім’ї, і вперто звав її не матір’ю, а тіткою Панею, а потім, коли виріс, — Пелагеєю Степанівною. Вона була жінка працьовита й скупа, не щадила ні себе, ні інших і все в житті міряла тим: чи принесе це щось у дім, чи забере з дому. Не заважаючи батькові хизуватися на людях своєю відчайдушністю, вона потай підкоряла його собі, хоч і вдавала, наче той живе по своїй волі.

Будь-який душевний зв’язок з батьківським домом Серпілін утратив ще до першої світової війни, коли виїхав з Туми в Рязань, до фельдшерської школи. Після смерті матері дитинство було затінене чимось печальним і чорним, і Серпілін згадував його так, ніби дивився на затемнення сонця крізь закопчене скло. Від дитинства лишилася тільки пам’ять про матір, як про довічне добре начало, та гостре відчуття будь-якої несправедливості, а вся його вдача склалась потім, на німецькій і громадянській війнах. У батьківському домі Серпілін об’явився лише через багато літ, двадцять третього року, їдучи з Царицина — де він здав полк — до Москви, на курси вдосконалення комскладу. Стояла зима, і він заїхав додому у всій красі тодішньої форми; в будьонівці-богатирці, в шинелі з червоними «ластовицями», з нашивкою комполка на лівому рукаві — зірка й чотири кубарі.

Батько жив тоді добре. Знав і своє фельдшерське діло, і всю ту користь, яку воно могло дати вмілій людині у сільській місцевості. Мав хату, і господарство при хаті, і садок, і город, і пасіку. Старшу з дочок віддали за кооператора. Жили ситно