Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

військо і тут перейшло державний кордон, добувшись на перешийок між озерами Сот’ярві й Сяамяярві.

Після здобуття району Суоярві 163-тю піхотну дивізію було повернуто до мого резерву.

Щойно VІ корпус припинив наступ, ворог розпочав низку шалених контратак. Уночі проти 24 липня виникла небезпечна ситуація, коли росіяни висадили на острови Лункула і Мантсінсаарі одну бригаду, щоб перетяти під Салмі підвізну дорогу корпусу, і одночасно чималі сили ворога пішли атакувати межу на Туулосйокі. Кризову ситуацію було подолано й обидва острови — відвойовано. Наприкінці липня — на початку серпня росіяни повторили атаку на туулосйокську межу, поєднуючи її з нападом свіжими силами, яких підтримували танки й авіація, на віел’ярвській ділянці. Ці атаки наше військо відбивало в упертих боях, які тривали до 15 серпня і призвели до того, що ліве крило VІ корпусу добулося на перешийок між озерами Нуос’ярві й Міккілян’ярві. Контратаки в центрі теж було відбито: це зробив полковник Снеллман і його 17-та дивізія, 17 серпня знята з Ганкського фронту.

Під час цих подій у Ладозькій Карелії 31 липня почався наступ на північному фронті Карельського перешийка з вихідних позицій на лінії Вуокса–Пюгяярві. Наступ, який здіснював ІІ корпус під командою генерал-майора Лаатикайнена, мав перший об’єкт — залізничний вузол Гійтола і завдання перетяти з півдня комунікації російського угруповання під Сортавалою. 10-ту дивізію, зняту 25 липня із західної частини перешийка, було дислоковано позаду сил ІІ корпусу в резерв головнокомандувача. Під час цих важких боїв, які я спостерігав зблизька, неодноразово надходили прохання про підмогу. Та я й далі залишав цей резерв у себе і лише 4 серпня надав його командувачеві корпусу, щоб у повному складі поставити на визначеному мною напрямі. Відпочила дивізія пішла назавтра в наступ під командуванням полковника Сигво, захоплюючи із собою сусідні формації, і 7 серпня здобула селище Каукола. Глибокий пробій було успішно здійснено. 8 серпня військо дісталося берега Ладозького озера під Лагденпог’єю і цим остаточно перетяло комунікації російського угруповання під Сортавалою.

Важливий залізнично-шосейний вузол Гійтола було захоплено 11 серпня, коли південніший наступальний клин дістався Ладоги на ділянці поміж Гійтолою й містом Кякісалмі. Дві російські дивізії тепер були відтиснутими на великий острів Кілполансаарі. Звідти їх після енергійної оборони, яка тривала до 23 серпня, переправили до ладозьких портів Карельського перешийка, де вони з’являлися й на пізнішій стадії боїв.

Після розв’язки на прибережному секторі треба було торувати шлях для наступу у фланг і в запілля російського угруповання на заході перешийка. 13 серпня командувач ІІ корпусу дістав наказ швидко зайняти берег Вуокси від Енсо до Пелляккялі, а також створити плацдарм на західному березі річки. Коли наше військо у важких боях на півночі від середньої течії Вуокси розтрощило російські частини, правий фланг добувся на берег річки, і вже 23 серпня було створено великий плацдарм, обмежений водяною лінією Яюряпяан’ярві–Салменкайтайокі. У цих операціях відзначилася 18-та дивізія. Її очолював заповзятливий командир полковник Паярі, який форсував Вуоксу під Гопеасалмі — повторення відповідної наступальної операції, що відбулася на маневрах улітку 1939 року. Захопивши спалене ворогом Кякісалмі, 21 серпня ліве крило стало на межі Суванто–Тайпале. ІІ корпус завершив завдання після тритижневих безперервних боїв.

Тим часом військо на сортавальській ділянці захопило такий великий терен, що з’явилася змога вжити заходів, аби здобути місто Сортавала й райони, розташовані на заході від нього. Це завдання було доручено сформованому для цього І корпусу, який очолив генерал-майор Мякінен. До цієї нової формації перейшла більшість сил VІІ корпусу, а його штаб і решту війська, підсиленого новоствореними підрозділами, перекинули на схід. Там ці сили мали стабілізувати становище на півночі від Ладозького озера, а пізніше взяти участь у наступі на цій ділянці. 16 серпня Сортавалу здобула 7-ма дивізія, командував якою полковник Свенссон. Тут теж ворожі сили, зазнавши дужого тиску, переховалися на островах, звідки російська Ладозька флотилія переправила їх до Валамо, а далі — у район Ленінграда. Нам до рук потрапило багато ворожих матеріальних засобів.

Операції в Ладозькій Карелії й на берегах Ладоги відбувалися за планами, але мали не зовсім такий підсумок, як я задумував. Це, мабуть, насамперед пояснювалося тим, що авіація не спромоглася завадити росіянам вихопитися від нас водяним шляхом, коли кільце навколо них дедалі більше стягалося. Утім було визволено Ладозьку Карелію і створено вихідне становище для наступу на Карельський перешийок.

У міру того як береги Ладозького озера поверталися до наших рук, туди ми перекидали артилерійну техніку й інші матеріали з лінії оборони, збудованої після Московського миру побіля вод Саймаа. Гармати здебільшого були з берегової оборони Ладоги. У процесі відновлення колишніх батарей з польової армії виокремили підрозділи для майбутніх маневрових операцій.

У центральній Карелії підпорядкована безпосередньо мені 14-та дивізія, командував якою полковник Рааппана, теж здобула територію й досягла великих успіхів. Після того як його військо в районі Ребол оточило й, відбиваючи вперті контратаки, розтрощило російську дивізію, воно дійшло до села Рукаярві й 11 вересня здобуло його. Далі воно дістало наказ переходити до оборони. Так було створено захисну зону для важливої залізниці Йоенсуу–Контіомякі, яка і під час Зимової війни була під загрозою.

Під час операцій я неодноразово відвідував військо і мав нагоду ознайомитися як з його труднощами, так і з неповторною заповзятливістю. Уже на першій стадії наступів на Корпілагті–Салмі я відвідав штаб Карельської армії, дислокований у Нійттюлагті під Йоенсуу, і на залізничній станції незадовго до того відвойованої Вяртсилі зустрів чимало командирів, а також привітав військо, яке маршувало вперед. До Вяртсилі було викликано й командувача VІ корпусу. Генерал-майор Талвела зажадав поновити наступ з туулосйокської межі. Але, знаючи його імпульсивну вдачу, я вважав за потрібне зауважити, що для цього ще не настав час. Наступ не годилося починати, доки не налагоджено постачальних комунікацій і не знято сили з інших ділянок. Я не прагнув блискавичних успіхів.

Німецькі лапландські сили, підпорядковані командувачеві в Норвегії, генерал-полковникові фон Фалькенгорсту, утворювали окрему групу армій, яка складалася із чотирьох дивізій. Крім того, на цьому напрямі стояли фінські 3-тя й 6-та дивізії, які, дислоковані в Суомуссалмі й Куусамо, було об’єднано в ІІІ корпус під командою генерал-майора Сійласвуо. Відповідно до вказівок німецького верховного командування, Лапландська армія мала здобути Мурманськ і перетяти Мурманську залізницю.

Завдяки нещодавно збудованій Салльській залізниці з’явилася змога спрямувати головний удар наступу на Саллу, звідки німці мали намір добутися до Кандалакші, розташованої біля Мурманської залізниці. Це завдання було доручено німецькому ХХХVІ корпусу, який складався з двох дивізій. Він вирушив 1 липня, а тим часом фінська 6-та