Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

чотирьох дивізій, ще на вісім дивізій і дві танкові бригади. Однак успіхи німців на головному войовищі змусили їх перекинути ці сили до балтійських країн. З планованого в Ладозькій Карелії напряму головного удару нічого не вийшло, й авіаційне угруповання, яке спершу складалося з 2000 літаків, було зменшено наполовину.

Як я зазначав вище, зосередження нашого війська базувалося на суто оборонному плані. Проте коли російська агресія стала беззаперечним фактом, по змозі бажано було перенести оборону на короткі ділянки, створені самою природою на Карельському перешийку й у Східній Карелії. Насамперед треба було нейтралізувати російський район зосередження і створити для життєво важливих частин країни досить глибоку захисну зону. Крім того, у нашому сутужному становищі здавалося конче потрібним повернути в економічне життя країни терени, віддані за Московським миром. Передумовою цього всього був перехід до наступу, але перед тим ми мусили зробити широкомасштабне перегрупування.

Фінляндський народ, мабуть, сподівався, що армія насамперед відвоює Виборг і Карельський перешийок, не кажучи вже про ті кола, які хотіли, щоб вона пішла набагато далі — до Ленінграда! Я твердо вважав, що така операція суперечить інтересам країни, тому від самого початку сповістив президента республіки й уряд, що в жодному разі не керуватиму наступом на місто на Неві. Операція на Карельському перешийку на такій ранній стадії викликала б у супротивника гадку, що ми маємо на меті не менш як здобути Ленінград — і то самотужки, адже німці перебували ще так далеко від міста. Можна було побоюватися, що росіяни в такому разі здужають зібрати достатні сили, щоб завдати нам дошкульного удару. До того ж наступ, який не ґрунтувався на перевазі в кількості й техніці, міг захлинутися на тісному войовищі. Тоді великі сили були б скутими внаслідок флангової загрози і з північного боку річки Вуокси, і з Фінської затоки, а надто з Койвісто.

Замість атакувати Карельський перешийок, я вирішив розпочати наступ на півночі від Ладозького озера, обабіч озера Яніс’ярві, плануючи спершу добутися до берега Ладоги на заході й сході від міста Сортавала, а далі вийти на державний кордон. З головною операцією мав поєднуватися рух на півночі від Яніс’ярві в напрямі району Суоярві. Завдання полягало в тому, щоб перетяти шлях для відступу російським силам, зосередженим на заході від Сортавали, уклинитися з флангу у ворожі позиції на півночі від Вуокси і цим створити вигідні вихідні пункти для подальшого наступу на Виборг і перешийок.

Відповідно до цієї провідної ідеї наші операції найближчими місяцями поділилися на три головних етапи: відвоювання Ладозь­кої Карелії, відвоювання Карельського перешийка та вступ на територію Східної Карелії.

Вказівки для наступу на півночі від Ладозького озера було затверджено 28 червня. Наші сили, дислоковані приблизно на лінії Кітее–Іломантсі, спочатку складалися з двох корпусів (VІ під командою генерал-майора Талвели і VІІ під командою генерал-­майора Геґґлунда), що становили п’ять дивізій, а також з «групи О» під проводом генерал-майора Ойнонена (кавалерійської бригади, 1-ї і 2-ї єгерської бригад і одного партизанського батальйону). Згодом їх було об’єднано у формацію, яка мала у складі близько 100 000 вояків і дістала назву Карельська армія. Очолив її начальник Генерального штабу, генерал-лейтенант Гайнрихс, якого на посту в Генштабі заступив генерал-лейтенант Ганелль. В останньому пункті наказу було визначено кінцеві об’єкти операції: Свір і Онезьке озеро.

30 червня вийшов наказ, який уточнював провідну ідею наступу. Спрямувавши головний удар на північний схід від Яніс’ярві, Карельська армія мала розбити ворожі сили на заході і сході від цього озера, після чого її першою метою було якомога швидше вийти на лінію Яаніккяніемі–Гямекоскі–Суйстамо–Лоймола–Сувілагті. Там армія мусила підготуватися до того, щоб розправитися з ворожим угрупованням навколо Янісйокі, а головними силами рухатися далі в напрямі Салмі й Тулемаярві. На лівому крилі треба було захопити село Ліусваара поблизу колишнього державного кордону й підготуватися до наступу на Поросозеро й Сяамяярві.

Під час групування Карельської армії прибуло несподіване підсилення з Норвегії через Швецію. То була німецька 163-тя піхотна дивізія під командуванням генерал-лейтенанта Енґельбрехта, яку німецьке верховне командування захотіло передати Фінляндії й підпорядкувати мені. Один її полк разом з артилерійним дивізіоном залишився для підсилення німецьких частин у Лапландії. Дивізію дислокували поблизу Йоенсуу в резерв головно­командувача.

Те, що чужу частину, амуніція і вишкіл якої навряд чи відповідали вимогам війни в лісовій глушині, передали під моє командування, мені не сподобалося.

Карельська армія почала наступ 10 липня. Головний його удар було спрямовано на Корпіселькю із зосередженням зусиль на лівому фланзі. Попри впертий опір і важкі умови місцевості, VІ корпус, підсилений 1-ю єгерською бригадою під командуванням полковника Лаґуса, швидко рухався і найближчими днями дійшов до берега Ладозького озера, просуваючись широкою дугою на сході від Яніс’ярві з бригадою в авангарді. Так дороги на схід було перетято для ворожих сил, дислокованих навколо Сортавали. 21 липня VІ корпус дістався Салмі, розташованої біля колишнього державного кордону.

На правому фланзі наступу Карельської армії VІІ корпус натрапив на впертий опір і спромагався лише крок за кроком пробиватися крізь міцні оборонні позиції росіян. Цим було скуто чимале вороже угруповання на заході від Сортавали, яке тепер не могло завадити наступу VІ корпусу північним берегом Ладоги.

Після здобуття Салмі біля державного кордону і після того як частини VІ корпусу наступного дня дійшли річки Туулосйокі, яка вливається в Ладозьке озеро, і до Віел’ярві й Гурсюлі трохи північніше, VІ корпус дістав наказ припинити наступ. Пора було вживати заходів, щоб відвоювати район між Суоярві й Толваярві, розташований глибоко на правому фланзі Карельської армії.

Із цією метою я надав 163-тю піхотну дивізію генерал-лейтенантові Гайнрихсу. Незважаючи на його вказівки здійснювати операцію двобічним оточенням, командувач німецької дивізії спрямував головний удар наступу в північному напрямі через Толваярві. Натомість підпорядкований йому фінський полк мав рухатися через Лоймолу до Коллаа, яка уславилася в Зимовій війні. Коли з’ясувалося, що здобуття німецькою дивізією численних перешийків і тіснин в районі Толваярві забирає багато часу і спричиняє великі втрати, я надав частини «групи О» генерал-лейтенанту Енґельбрехту, після чого наступ пожвавився. Проте опір міцнішав, що більше наші наближалися до Суоярві, і лише за допомогою обхідної операції, здійсненої відповідно до моїх вказівок, його вдалося зламати 21 серпня. Російські частини, які утворювали фронт на лоймольському напрямі, було при цьому атаковано в запілля з південного сходу і сходу. Росіяни відступали так швидко, що німці, яким звеліли тиснути на них зі свого боку, виявили перед собою порожню місцевість і змогли дійти маршем до села Сувілагті майже без стрілянини. Там часом фінське