Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

Але зі старовинними іконами. Достатньо на склі ікони намазати чоло матері Божої або якої-небудь великомучениці помадою пігмеїв і...

— Я не заперечую... Ідея чудова, але тут є одне «але»... Отрута діє на третій день. У ніч напередодні третього дня йому слід влаштувати десь «таємну вечерю». Вона має обов’язково складатися з рибних страв. Тінь падає на організаторів цієї вечері, а не на власника антикваріату. Під будь-яким приводом кандидат має прийняти запрошення на нічну аудієнцію.

— Але як? Як його запросити на вечерю? — розвів руками Миронович.

— Хай це буде таємна нарада з вечерею. Або про вечерю взагалі не говорити... Просто нарада.

— Нарада кого?

— Щурів, — відповіла, не замислюючись, Роксана.

— Поясни?

— Щурів, які тікають з тонучого корабля. Але не простих щурів, а своєрідних вождів цього невмирущого племені.

— Давай-но, Роксано, перейдемо на... людей, — попрохав Миронович.

— Пояснюю конкретніше, любий. Кого найбільше сьогодні боїться кандидат і хто йому найшвидше може стати впоперек дороги? Як ти гадаєш?

— Влада.

— Правильно. А хто здійснює захист існуючої влади і хто може раптом несподівано прискіпатися до кандидата за те чи інше порушення?!

— Силовики, — як учень під час іспиту відповідав Миронович.

— Абсолютно правильно. Так ось, зробимо вигляд, що силовики, будучи при владі, постійно дивляться на крок уперед, і сьогодні вже впевнені, хто завтра буде їхнім президентом. Що вони роблять? Шукають з майбутнім достойником контакту. Йдуть на змову. З ким? З майбутнім президентом, щоб зберегти і свої еполети, і свої посади біля державних корит. Логічно?

— Логічно, — погодився Вітольд.

— А тепер уявімо картину, яка, може, вже відбувається поза нашим сценарієм. Силовики самі додумуються до того, аби піти на контакт з майбутнім президентом. Обіцяють йому захист, повну інформацію...

— Абсолютно логічно... Якщо такого контакту між ними ще нема... — погодився з нею Вітольд.

— Якщо нема, то ми їм маємо підкинути таку ідею, якою, певна річ, вони давно живуть.

— Над цим серйозно слід подумати, Роксано...

— А чого тут довго думати, Вітольде? Ми не маємо часу на роздуми. У твоїх руках силовики. Виклич до себе ще одного генерала. Тільки не розумного і кмітливого, а такого, що постійно кланяється і дякує. Дякує і кланяється та вважає за честь прислужитися держсекретарю, сподіваючись, що йому у разі перемоги кандидата це не забудеться. Хай і він думає, що ти також тікаєш з корабля, що йде на дно... Зустріч ти йому маєш підказати. Йому та його кільком довіреним особам. Зустріч бажано провести де-небудь за містом. У приватному будиночку, на дачі.

— Геніально, — вигукнув Вітольд. — Роксано, ти геній. Ще більший за мене. Я все це втовкмачую в голову силовикам, мовляв, дбайте про завтрашній день. Завтра буде вже пізно і для вас, пане генерале, і для мене, держсекретаря. Ісус Христос і той вирішував свої проблеми під час «таємної вечері»... Ми їх також змусимо вирішувати. Аналогічно... Роксано, ти геній...

— У спідниці, — показала вона на досить таки широкий розріз. — З розеткою, — додала. — У якій, любий, завжди струм високої напруги і який ще ж одного чоловіка на смерть не вбив...

— Не кажи, — посміхався щасливий Вітольд. Ідея ця й справді геніально проста і він у змозі її розв’язати.

— Затримка за тобою, кохана. Кандидат має поцілувати ікону. Ікону нам надасть Московський патріархат. Там наші люди. Надійні люди. Вони освячували наш шлюб, вони освятять і образ чудотворної Богородиці...

XXVIII

Від своєї людини із «ворожого штабу», тобто зі штабу кандидата від народу, наступного дня на стіл Вітольда Мироновича ліг детальний маршрут поїздок майбутнього президента. А в тому, що народний кандидат стане президентом, сумнівалися хіба що політологи. Переконаність соціологів, відповідно з проведеними екзитполами, передавалася й більшій частині електорату республіки.

Образ чудотворної Богородиці, здається, так іменували цю ікону попики з Києво-Печерської лаври, було доставлено в один із райцентрів Чернігівської області. Саме там Роксана планувала знімати свою програму, що мала вийти в ефір одразу ж після інавгурації майбутнього Президента. Затримка залишалася за дрібницею — за «поцілунком кобри». Принаймні, під такою кодовою назвою й планувалася ця операція благородним і високопоставленим сімейством держави.

Роксана, замовивши техніку на телестудії, негайно виїхала у відрядження. Миронович переживав лише за одне: аби вона не намастила для підстрахування власні губи і сама не поцілувала претендента.

«Це в її характері і манері», — міркував Миронович. Тим часом, на його заміську віллу прибув інший генерал з гоголівським прізвищем Пацюк. Мироновичу він не сподобався. Товстий, пикатий, самовдоволений.

«Очевидно, виростає на шашликах і свіжому повітрі», — не спускаючи очей з генерала, думав про нього Миронович, а вголос запитав: — Що питимемо?

— Що ви, те і я. Горілка — не харчі. Я не перебираю.

— А що з харчів, як ви висловилися, вам до смаку?

— Те, що й вам. Харчі — не горілка.

— Зрозуміло, — не дав йому докінчити завчену фразу Миронович.

Він покликав служницю Настю і наказав їй накрити стіл. Та звично розпочала свою справу. На столі з’явилися свіжі пироги, чорна і червона ікра у розеточках, оливки, біле й червоне м’ясо, з риби — сьомга, осетрина. У вазах піднесла фрукти: груші, яблука, виноград кишмиш, порізаний ананас і узбецьку видовжену диню. Окремо поставила тарілочку з жаб’ячими лапками в лимонному соусі.

— На любителя під гарне німецьке пиво, — мовив Вітольд Володимирович, не називаючи страви. — І не забудь про гриби, — обернувся він до гарненької, середньої на зріст Насті, яка чимось нагадувала йому рідну маму. Така ж худенька, жвава, з маленькою гарною голівкою, глибокими голубими очима і рівним коротким носиком. Русяві коси, заплетені на потилиці, трималися в прозорій світлій сіточці, приколоті величезною, як для її голови, срібною шпилькою. Поверх скромної сукенки накинуто білий накрохмалений сарафан з мережками такого ж кольору. Руки мала маленькі, майже дитячі, але, як висловлювалися на Чернігівщині, — ловкі.

— І картоплю фрі, Насте. Без картоплі — вечеря для мене не вечеря, — побідкався Миронович.

— Ми маємо однакові смаки. Я — теж, — виявив солідарність Пацюк.