Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

class="p1">— Приємно чути, — похвалив генерала Миронович. — Сподіва­юсь, і в усьому іншому наші погляди збігаються? А не лише в картоплі фрі.

— Можете бути певні.

— Радий це чути. — Миронович обернувся до служниці: — Насте, на сьогодні ти можеш бути вільна. Дякую за гарно сервірований стіл...

— А посуд, Вітольде Володимировичу? — запитала вона.

— Я все приберу сам. Ви знаєте, генерале, що я вдруге одружений?

— Так, я чув.

— Ну, при вашій спеціальності ви зобов’язані не лише чути, а й знати.

— Так, я знаю.

— Так ось, моя перша дружина належала до касти учених — донька професора. Міщаночка. Не любила мити посуд, підлогу, виносити з хати сміття... Не в переносному розумінні, а в прямому...

— Я зрозумів, — мовив генерал, не спускаючи очей з щедро сервірованого столу. Хотілося пошвидше випити і закусити.

— Так ось, вона і її татусь-академік мені, як приймаку, завжди казали: «Ми вам дозволяємо помити... посуд». Або: «Ми вам дозволяємо помити... підлогу, ми вам дозволяємо винести... сміття». І єхидно, майже в унісон, додавали: «Ми не ображатимемося... Ха-ха-ха!» Це був єдиний їхній сімейний жарт. Можете уявити мій моральний стан у цій родині?! Я нагадував сам собі пса, який весь час намагається зірватися з ланцюга і забігти світ за очі...

— Я б таку розмазав об стінку, — сказав, не задумуючись, генерал Пацюк.

— З вашою статурою, біцепсами, — глянув на генерала Миронович, а подумки собі сказав: «Навряд чи він ці свої центнери тілес може підтягти на турніку. Таких кабанчиків тримали тільки до Великодня». — Що питимемо? — вголос запитав він Пацюка. — Горілку «Абсолют», коньяк «Хенессі» чи червоне грузинське вино?

— Я б не відмовився від коньячку.

— Нема проблем, — Миронович налив генералу коньячку, а собі — червоного грузинського вина. Після того, як генерал закусив коньячок лимончиком на липовому меду, Миронович, смакуючи вино, мовив:

— Запросив я вас, пане генерале, в ось якій справі.

— Я вас уважно слухаю, Вітольде Володимировичу, — генерал намащував маслом французький білий хліб (який випікався впереміш з курагою, горіхами і ще з якимись екзотичними фруктами), а потім на все це щедро накладав чорну паюсну ікру.

— Скажіть, ви за своєю пильною працею інколи маєте змогу подивитися телевізор? Новини? Суперечки нардепів, версії політологів, припущення соціологів?

— Рідко, але інколи ми знаходимо трохи часу, — відповів Пацюк.

— Ви, звичайно, чули про так звані екзитполи і про те, що в більшості країн, де їх проводять соціологи, вони, як правило, підтверджуються? Якщо не на сто, то на дев’яносто відсотків.

— Так. Я це чув, — запихався генерал ікрою.

— Тепер ви, мабуть, зрозуміли, чому я вас запросив... ну як вам краще сказати... не як офіційну особу до офіційної?.. А швидше, як приятель — до приятеля... Кожен з нас у ці хвилини сконцентровує свої думки над завтрашнім днем. Чи не так? Ставить перед собою питання: яким цей завтрашній день стане особисто для мене? Скажімо, з ікрою чи без ікри? Ви мене розумієте?

— Цілком. Я весь час думаю так само, як і ви.

— Мені це приємно чути, пане генерале, і відчувати, що поруч зі мною мій однодумець.

— Сто відсотків, — генерал взявся за сьомгу, навіть не глянувши на Мироновича.

— Держсекретарі також не вічні. Вічний тільки Господь Бог і, сподіваємось, небо над нами.

— Так, — погодився Пацюк.

— Ви не образитеся на таку — здається, у літераторів так називається — метафору, або образність, що першими тікають з корабля, який іде на дно, — він хотів сказати «пацюки», але вчасно спохопився, — першими тікають щури.

— Безперечно, — генерал не підводив голови, зосередившись на сервіровці.

— Ми з вами, як однодумці, не збираємось утікати. Але... всі ми під Богом ходимо...

— І під еСБеУ, — пожартував генерал.

— І під еСБеУ, — погодився Миронович. — Ось я й гадаю, чому б нам, пане генерале, як у вас це називається, не провести розвідки боєм.

— Запросто, — погодився авансом Пацюк.

— Що я маю на увазі?

— Скажете, — перебив його генерал.

— Я маю на увазі, а чи не піти вам особисто з кандидатом у президенти від народу на контакт? Запросити ще кого-небудь зі своїх найближчих колег?!

— Нема питань, — генерал налив сам собі коньяку. — Як накажете! Ваше здоров’я!

— Пийте на здоров’я! — відповів Миронович. — Сподіваюсь, вам не потрібно нагадувати, що ця розмови суто конфіденційна?

— Не потрібно, — генерал припадав на царську рибу.

— Зустріч має відбутися з одним-єдиним бажанням: ми кандидатові надалі не заважатимемо у просуванні вперед, а всіляко сприятимемо у швидшій перемозі. Можливо, інформуватимемо й оберігатимемо. Але за однієї умови... Мені далі говорити?..

— Нема потреби. їжаку зрозуміло, — констатував генерал.

— Я вечерю забезпечую. Випивку — теж.

— Ображаєте, пане держсекретарю. Хоча у нас зарплатня не на рівні світових, але на ікру ми також знаходимо гроші.

— А на суші?

— І на суші, і на землі, — засміявся генерал, і Миронович розгубився. Він каламбурить чи й справді не знає, що таке «суші»? Про всяк випадок мовив:

— Ось і добре. Вважайте, домовилися. Вас буде попереджено за два дні. Усю закуску і випивку підвеземо з найкращого японського ресторану. Вам тільки слід назвати заміську віллу свою та ім’я людини, якій ви довіряєте, як і мені, — підкреслив Миронович. — Там і має відбутися зустріч.

— А якщо не приїде?

— Спробуємо переконати. Це в його інтересах. Тепер він, дякуючи вам, мчатиме до фінішу без перешкод.

— Однозначно. Тил ми забезпечуємо. Аби він тільки про нас не забув.

— Не забуде. А забуде — нагадаємо.

— Ви будете? — поцікавився Пацюк.

— Я поки що — в резерві. Так би мовити, ваш невидимий фронт.

— Нам до цього не звикати.

Після кави з вершками Миронович провів задоволеного і ситого генерала до авто.

— Антоша вас довезе куди слід.