Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

стояли декілька гвардійців, які уже було схопилися за мечі, але, уважніше придивившись до ватаги, що наближалася, вирішили все ж відступити за стіну та почали зачиняти ворота. Дверцята зійшлися прямісінько у Ваймза перед носом. 

Він якусь мить вагався, переводячи подих і оглядаючи масивні стулки. 

Ті, що спалив дракон, оперативно замінили на ще неприступніші. З того боку почувся звук засувів. 

Часу на вагання не було. Він, чорт його забирай, капітан чи як? Офіцер. Такі дрібниці для офіцера — не проблема. В офіцерів був випробуваний та перевірений спосіб вирішувати такі проблеми. Спосіб цей називався сержантом. 

— Сержанте Колон! — гаркнув він, ще не оговтавшись від думок про всесвітнє поліцейство, — відстрельте замок! 

Сержант завагався. 

— Як, сер? За допомогою лука та стріл, сер? 

— Я мав на увазі, — тепер уже Ваймз завагався. — Я мав на увазі, відчиніть ці ворота! 

— Сер! — Колон відсалютував. Якусь мить він вглядався у ворота. 

— Отож! — гаркнув він. — Молодший констеблю Моркво, крок-уп-перред, кррокомм-руш! Молодший констеблю Моркво, не-чекаюч’-команди! Відчинит’-ці-ворота! 

— Слухаюсь, сер! 

Морква ступив вперед, відсалютував, стиснув здоровенну руку в кулак і лагідно постукав по дереву. 

— Іменем закону, — сказав він, — відчиняйте! 

По той бік воріт було чутно шепіт, і, зрештою, віконце у воротях привідчинилось, і зі шпаринки пролунав голос. 

— А чого б це? 

— Бо в разі вашої відмови я буду змушений трактувати це як Перешкоджання Офіцеру при Виконанні його Службових Обов’язків, що карається накладенням штрафу в мінімальному обсязі тридцять доларів, арештом терміном на один місяць або ж утриманням під вартою задля складання рапорту про проведення слідства та півгодинними тортурами розжареною кочергою, — пояснив Морква. 

По той бік знову почувся приглушений шепіт, тоді звук засувів, що відсувалися, а тоді ворота наполовину відчинилися. 

По той бік нікого не було видно. 

Ваймз приклав палець до вуст. Моркву він скерував до однієї стулки, а Ноббі та Колона — до іншої. 

— Штовхайте, — тихо прошепотів він. Вони сильно штовхнули. По той бік воріт почувся скривджений вибух лайки. 

— А тепер біжімо! — прокричав Колон. 

— А я сказав стояти! — загарчав Ваймз. Він пройшов крізь ворота і побачив чотирьох напіврозчавлених гвардійців, які дуже пильно спостерігали за кожним його рухом. 

— Ні, — промовив Ваймз. — Набігались уже. Заарештуйте їх. 

— Як ви смієте, — сказав одних із них. Ваймз зиркнув на нього. 

— Кларенс, чи не так? — спитав він. — Через «К». Що ж, Кларенсе через «К», слухай сюди. Тебе чекає або звинувачення у Співучасті та Підбурюванні до вчинення злочину, або, — він підійшов до нього ще ближче і виразно глянув на Моркву, — або знайомство зі сокирою. 

— Добре покумекай, собацюро! — додав Ноббі, переминаючись із ноги на ногу в лихому захваті. 

Кларенс глянув своїми дрібними поросячими очима на здорованя Моркву, а потім — на Ваймза. Ні той, ні інший не мали, скажімо так, милостивого вигляду. Здавалося, що він неохоче прийняв рішення. 

— От і молодець, — сказав Ваймз. — Замкніть їх у вартівні, сержанте. 

Колон витягнув свій лук і розправив плечі. 

— Ви чули наказ, — заскреготів він зубами. — Один неправильний рух, і ви… ви, — ох нелегко ж йому це давалося, — і ви — Домоводство! 

— Ага! Замкнімо їх у тій халупі! — кричав Ноббі. Якби черв’яки уміли вертітися, то Ноббі крутився б за інерцією. — Довбеники! — насміхався він їм у спину. 

— У Співучасті та Підбурюванні до чого, капітане? — запитав Морква, споглядаючи, як обеззброєних гвардійців повів ескорт. — Бо співучасть і підбурювання мають мету. 

— Думаю, що в цьому випадку ми зіткнулися з доволі загальною формою підбурювання, — відповів Ваймз. — Або ж зі злісним та зухвалим підбурюванням. 

— Ага, — сказав Ноббі. — Терпіти не можу цих підбурювачів. Слизняки такі! 

Колон вручив капітанові Ваймзові ключі від вартівні. 

— Там не надто надійне місце для утримання злочинців, капітане, — сказав він. — Рано чи пізно, але вони звідти втечуть. 

— На те й сподіваюся, — сказав Ваймз, — бо ти викинеш цей ключ у першій же канаві. Всі тут? Добре. За мною. 

Люпін Вонс метушливо бігав зруйнованими коридорами палацу. Під пахвою він ніс «Викликання драконів», а в другій руці невпевнено тримав блискучий королівський меч. 

Він зупинився у проході, щоб перевести подих. 

Не можна було сказати, що зараз у його голові було достатньо клепок, аби думати про щось доречне та нагальне, але все ж та маленька частина його розуму, яка ще не здавалася, наполягала на тому, що він попросту не міг бачити того, що бачив, і не міг чути того, що чув. 

Хтось його переслідував. 

І він бачив, як Ветінарі гуляє собі палацом. Він же був певен у тому, що його замкнули так, що ніколи не відімкнеш. Замок у тих дверях просто незламний. Він добре пам’ятає, як Патрицій наголошував на цьому, коли той замок встановлювали. 

У кінці проходу ворухнулися тіні. Вонс щось забурмотів собі під носа, намацав клямку найближчих до нього дверей, які спочатку не хотіли піддаватися, завалився до кімнати, що за ними, зачинив двері та притулився до них, переводячи подих. 

Він розплющив очі. 

Вонс зайшов до старої зали для приватних прийомів. Патрицій сидів у своєму старому кріслі, закинувши ногу на ногу, і з помірною цікавістю спостерігав за своїм гостем. 

— А, Вонсе, — сказав він. 

Вонс аж підстрибнув, вхопився за клямку, одним помахом вилетів у коридор і біг, аж допоки не вибіг на головну сходову клітку, що тепер здіймалася над руїнами центрального палацу, немов покинутий штопор. Сходи — височінь — підвищення — захист. Він перестрибував по три сходинки за раз. 

Йому потрібно було лише кілька хвилин спокою. А потім він би їм всім показав. 

На верхніх поверхах тіні були густіші. От чого цим поверхам зараз бракувало — так це структурної міцності. Колони та стіни завалив дракон, коли будував свою печеру. Кімнати жалібно зависли на краю прірви. Обвислими клаптями гобеленів та килимів через розбиті вікна грався вітер. Підлога наїжачилася і хиталася під Вонсовими ногами, мов трамплін. Він дістався до найближчих дверей. 

— Ти впорався доволі швидко. Хвалю, — сказав Патрицій. 

Вонс захряснув двері йому перед носом і з виском понісся далі коридором. 

Здоровий глузд поїхав у короткотривалу відпустку. Вонс зупинився біля статуї. 

Запанувала цілковита тиша — ані звуків поспішних кроків, ані рипіння таємних дверей. Він із підозрою глянув на статую та, про всяк випадок, тицьнув у неї мечем. 

Коли статуя не ворухнулася, він увійшов до найближчої кімнати, захряснув за собою двері, знайшов там стілець і підставив його під клямку. То була одна з кімнат вищого класу, в якій майже не залишилося меблів і бракувало однієї стіни. Саме там, де стіни не стало, зяяв вхід до печери. 

Патрицій вийшов з тіней. 

— Тож тепер твоя система більше не працює, — сказав він. 

Вонс обернувся і підняв меча. 

— Вас же насправді немає, — сказав він. — Ви, ви — привид чи ще якась чортівня. 

— Боюся, що ти неправий, — відказав Патрицій. 

— Вам мене не спинити! Я ще не всі магічні штуки використав, і у мене є книга! — Вонс витягнув з кишені коричневий шкіряний мішечок. — Я ще одного викличу! От побачите! 

— Я б не радив тобі цього робити, — спокійно сказав лорд Ветінарі. 

— Ой, думаєте, ви такий розумний, такий увесь господар ситуації, такий увесь манірний, бо я тут мечем