Читати книгу - "Пастка"

за спокій... Ось нехай лише прийдуть скаржитися, ми їм покажемо.

За мить до того в сусідній кімнаті здійнялась була справжня баталія між Нана і Оґюстіною за гусятницю, яку обидві хотіли підчистити. Приблизно чверть години гусятниця стрибала по долівці й торохтіла, як стара каструля. Тепер Нана піклувалася про малого Віктора, у якого в горлі застрягла гусяча кістка. Вона стискала пальцями його підборіддя і змушувала ковтати великі шматки цукру, що правили за ліки. Та це не заважало їй стежити за великим столом. Вона раз по раз ходила випрошувати вина, хліба та м’яса для Етьєна й Поліни.

— На! Згинь з моїх очей! — казала їй мати. — Дай мені нарешті спокій!

Дітям уже було несила ковтати, але вони все одно їли й, щоб додати собі запалу, вибивали виделками мотив церковного гімну.

Тим часом посеред цього гамору зав’язалася розмова між дядьком Брю та матінкою Купо. Старий, який і далі залишався геть блідим попри все випите і з’їдене, розповідав про своїх синів, що загинули в Криму. О! Якби його хлоп’ята вижили, він їв би хліб щодня. Матінка Купо, в якої вже трохи заплітався язик, нахилившись до нього, сказала:

— Та де! З дітьми теж гризоти не бракує! От взяти хоча б мене, з вигляду я ніби щаслива людина, правда? Але що ж! Нерідко плачу... Ні, не варто вам так побиватися, що не маєте дітей.

Дядько Брю кивав головою.

— На роботу мене вже ніде брати не хочуть, — пробурмотів він. — Я надто старий. Коли заходжу до якоїсь майстерні, молоді регочуть з мене й питають, чи то не я часом чистив чоботи Генріху IV... Торік я ще заробляв по тридцять су на день, фарбуючи міст: треба було лежати горічерева над річкою, що текла внизу піді мною. Відтоді я й почав кашляти... А тепер всьому кінець, мене звідусіль женуть за поріг.

Він подивився на свої натруджені зашкарублі руки й додав:

— Усе це зрозуміло, бо я ні до чого не годен. Їхня правда, бувши на їхньому місці, я чинив би так само... Та, бачте, вся біда в тому, що я ще живий. Так, це моя вина. Коли не можеш працювати, мусиш лягти і здохнути.

— Справді, — мовив Лорійо, який слухав їх, — я не розумію, чому це уряд не хоче допомагати інвалідам праці... Якось я прочитав у якійсь газеті...

Але Пуасон вирішив, що мусить захистити уряд.

— Робітники — не солдати, — заявив він. — Будинки інвалідів — це притулки для солдатів... Не треба просити про неможливе.

Подали десерт. Посеред столу поставили савойський бісквіт у формі храму з банею, на якій було викладено шматочки дині. На той купол було насаджено штучну троянду, а біля неї на коротенькій залізній дротинці гойдався срібний паперовий метелик. Дві гуміарабікові краплі в самому осерді квітки правили за крапельки роси. У глибокій тарілці ліворуч лежав шмат білого сиру, тимчасом як на іншій тарілці, праворуч, громадилася купа великих товчених полуниць, з яких збігав сік. Лишилося ще, правда, трохи салату — велике листя латуку, просочене олією.

— Ну ж бо, пані Бош, — люб’язно припрошувала Жервеза. — Ще трішки салату. Ви ж його любите, я знаю.

— Ні, ні, дякую! Я вже ним наїлася, — відказала консьєржка.

Прачка повернулася до Віржіні, але та провела рукою по шиї, показуючи, що наїлася до несхочу.

— Правда, уже повен живіт, — пробурчала вона. — Більше нема місця. Ані шматочок не влізе.

— О! А ви постарайтеся, — знову заговорила усміхнена Жервеза. — Трішки місця завжди знайдеться. Салат — то таке, можна й ситим його їсти... Невже ви дасте викинути латук?

— Доїсте взавтра, він якраз прив’яне, — мовила пані Лера. — Так він стане ще смачнішим.

З жалем на обличчях дами дивилися на салатницю й зітхали. Клеманс розповіла, що якось за обідом вона з’їла три пучки хрінниці. Пані Пютуа її перевершила: вона їла головки салату, навіть не чистячи, — просто присолювала й обгризала. Усі на салаті тільки б і жили, уминали б його цілими відрами. Отак слово по слову дами й доїли салат.

— Я б оце залюбки паслась на грядках із салатом, — повторювала консьєржка з повним ротом.

Перед десертом почалися жарти. Десерт — то таке, він не рахується. Його подали трохи запізно, але то нічого, про нього все одно подбають. Навіть якщо доведеться луснути, вибухнути, як бомба, хіба можна дати полуницям і бісквіту пропасти намарне? До того ж поспішати нікуди, часу було вдосталь — хоч би й ціла ніч. Тим часом на тарілки понакладали полуниць і сиру. Чоловіки позапалювали люльки. Оскільки пляшки з-під маркованого вина стояли порожні, вони знову взялися до розливного й пили його, покурюючи. Але гостям закортіло, щоб Жервеза негайно порізала савойський бісквіт. Пуасон підвівся, зняв з торта троянду й надзвичайно галантно вручив її господині під оплески гостей. Їй довелось пришпилити його ліворуч на грудях, біля серця. Від кожного її поруху метелик починав пурхати.

— Знаєте що?! — вигукнув Лорійо, немов щойно здійснивши відкриття. — Ми ж оце їмо на вашому робочому столі!.. Гадаю, стільки діла на ньому ще ніколи не робили!

Цей злий жарт був дуже вдалим. Дощем посипалися дотепні натяки: Клеманс, підносячи до рота ложку полуниць, щоразу приказувала, що налягає на них, як на праску; пані Лера жартувала, що сир пахне крохмалем; а пані Лорійо крізь зуби процідила, що так швидко прожирати гроші за тим самим столом, за яким їх тяжко заробляєш, — це справді вишукано. Здійнявся шквал галасу й сміху.

Та враз гучний голос змусив усіх замовкнути. То Бош, який ледь звівся на ноги, з грайливим виглядом затягнув пісню «Вулкан кохання, або Вояка-звідник».

Це я, Блавен, я зводжу всіх красунь...

Перший куплет зустріли бурею оплесків. Так, так, нумо співати! Кожен нехай утне своєї. Ото буде розвага! Хто зіперся ліктями на стіл, хто відхилився на спинку стільця — влаштувавшись кому як зручно, всі почали кивати головами на улюблених словах і потрохи присьорбувати вина з келихів на приспівах. Цей бісів Бош чудово знався на кумедних піснях. Прибираючи подобу піхотинця з розчепіреними пальцями й кашкетом на потилиці, він розсмішив би й карафки з водою. Слідом за «Вулканом кохання» Бош одразу завів «Баронесу де Дуркоз», один із кращих своїх номерів. Дійшовши до третього куплету,