Читати книгу - "Пастка"

він обернувся до Клеманс і, стишивши голос, сласно прошепотів:

Баронеса бал справляла,

Та всі гості — гурт сестриць,

Три чорняві та білява,

Восьмеро палких очиць.

Тоді, розпалившись, всі разом заспівали приспів. Тупаючи закаблуками, чоловіки позначали такт. Дами взяли свої ножі й, дзенькаючи ними по келихах, відбивали ритм. Усі горлали:

Цур і пек! Заплатить хто

За гульню сто... сто, сто... сто...

Цур і пек! Заплатить хто

За гульню сто... сто, сторо... ро... жі!

Шибки в пральні деренчали, від могутнього подиху співців колихалися муслінові штори. Тим часом Віржіні вже двічі кудись відлучалася і, повертаючись, щоразу нахилялася до Жервези й тихенько шепотіла тій щось на вухо. Прийшовши втретє, саме у розпал цього рейваху, вона сказала:

— Люба моя, він досі сидить у Франсуа і вдає, ніби читає газету... Певна річ, замислив якесь паскудство.

Віржіні говорила про Лорійо. Це його вона ходила чатувати. Після кожного нового повідомлення Жервеза все серйознішала.

— А він п’яний? — запитала вона у Віржіні.

— Ні, — відповіла висока чорнявка. — На вигляд зовсім тверезий. Та саме це й непокоїть. От чого йому так довго сидіти у винарні, якщо він не п’є?.. Боже мій, Боже мій! Хоч би нічого не сталося!

Страшенно схвильована прачка попрохала її змовкнути. Аж раптом підвелася пані Пютуа і заспівала: «На абордаж!» Запала глибока тиша. Гості зосереджено й мовчки дивилися на неї: навіть Пуасон поклав люльку на край столу, щоб уважніше її послухати. Низенька й збуджена пані Пютуа стояла випроставшись, з блідим обличчям під чорним чепчиком. Сповнена гордої впевненості, вона, викидаючи лівий кулак вперед, грубим голосом, що так не пасував до її зросту, несамовито завела:

Як спритнюга-пірат

Нажене наш фрегат,

Горе-лихо корсару!

Задамо йому жару!

До гармат руш бігом!

Лий ущерть в чари ром!

Вам, пірати-бандити,

Всім на реях висіти!

Це вже було серйозно. Хай йому біс! Тут одразу уявляєш те видовище. Пуасон, який бував у плаванні, кивав головою, підтверджуючи подробиці. До того ж усі чудово бачили, що та пісня відповідала вдачі пані Пютуа. Купо нахилився до свого сусіда й розповів йому, як одного вечора на вулиці Пуле пані Пютуа надавала ляпасів чотирьом чоловікам, що хотіли її збезчестити.

Тим часом Жервеза з допомогою матінки Купо подала каву, хоч дехто ще їв савойський бісквіт. Гості не давали їй сісти: усі кричали, що тепер її черга співати, але вона відмагалася як могла. Лице її зблідло, вона здавалася чимось пригніченою. Хтось навіть запитав, чи не зашкодила їй часом гуска. Тоді вона приємним тихим голосом заспівала: «Ох! Дайте мені заснути», і коли доходила до приспіву, до побажання доброї ночі, сповненої чарівних снів, її повіки трохи опускалися, порожній погляд губився у пітьмі вулиці. Одразу потому Пуасон відсалютував дамам, різко кивнувши головою, і затягнув застільну пісню «Французькі вина», але він хрипів, як ковальський міх. Тільки останній куплет, патріотичний, мав успіх, бо, коли прозвучали слова про триколірний прапор, він високо підняв свій келих, махнув ним, а тоді вилив до свого широко розкритого рота. Далі пішли романси: пані Бош заспівала баркаролу про венеційських гондольєрів, пані Лорійо — болеро про Севілью та андалузців, а Лорійо пішов ще далі й заспівав про аравійські пахощі та любощі танцівниці Фатіми. Над брудним столом, у важкому від травного віддиху повітрі відкривалися золоті небокраї, зблискували шиї кольору слонової кістки, маяли ебенові кучері, місячної ночі під звуки гітари звучали поцілунки, танцювали баядерки, всипані перлами та коштовностями. Чоловіки безтурботно палили люльки, дами усміхалися від задоволення, і всі уявляли, що вони десь там, ген-ген, вдихають дивовижні аромати. Коли Клеманс тремтливим голосом почала виводити «Звийте гніздечко», всі прийшли у захват, бо ця пісня нагадувала про заміську природу, пурхання пташок, про танці попід віттям дерев, медоносні квіти — одне слово, про все те, що бачили у Венсенському лісі тими днями, коли вирушали туди на прогулянку, щоб поласувати кролем. А Віржіні «Моєю маленькою крапелинкою» повернула товариству веселий настрій. Вона зображала маркітантку: поклавши одну руку на пояс і відстовбурчивши лікоть, другою рукою, перехиляючи кулак, вдавала, немов наливає у склянку випивку. Опісля товариство почало благати матінку Купо втнути «Мишку». Старенька відмовлялася, присягаючись, що не знає такого шалапутства, однак зрештою тонким надтріснутим голоском почала співати, підкреслюючи своїм поморщеним обличчям та маленькими жвавими оченятами жах панни Лізи, яка підсмикує поділ щоразу, як бачить мишу. Сміявся весь стіл: дами навіть не намагалися зберігати серйозний вигляд і кидали на своїх сусідів осяйні погляди. Врешті, нічого непристойного тут не було, ані жодного грубого слова. Правду кажучи, Бош, наче мишка, лоскотав рукою литки вуглярки. Усе могло зійти на пси, якби Ґуже, у відповідь на погляд Жервези, не повернув шанобливу тишу «Прощанням Абд аль-Кадіра», заспівавши потужним басом. Який же дужий голосище в нього був! Пісня линула з його гарної русявої бороди, як з мідної труби. Коли він вигукнув: «О, супутнице шляхетна!» (йшлося про чорну кобилу воїна), серця гостей збурилися, вони заплескали в долоні, не дочекавшись кінця пісні, — так сильно всіх вразив його спів.

— Тепер ви, дядьку Брю, тепер ви! — мовила матінка Купо. — Заспівайте своєї. Старі пісні найліпші, нумо!

Усі обернулися до старого й почали наполягати та заохочувати його. Він, заціпенілий і непорушний у масці із зашкарублої шкіри, дивився на людей і, здавалося, не розумів їх. У нього запитали, чи знає він «П’ять голосівок». Не змігши нічого згадати, він похилив голову: усі пісні давніх добрих часів змішалися в його довбешці. Коли ж вирішили дати йому спокій, він щось пригадав і заспівав якимсь замогильним голосом:

Тру ля ля, тру ля ля,

Тру ля, тру ля, тру ля ля!

Обличчя його ожило, цей приспів, мабуть, відживив у ньому давні веселощі, якими тішився лише він, із дитячим захватом слухаючи свій дедалі глухіший голос.

Тру ля ля, тру ля ля,

Тру ля, тру ля, тру ля ля!

— Послухайте-но, люба, — підійшла й прошепотіла на вухо Жервезі Віржіні. — Розумієте, я знову там була. Ніяк не можу заспокоїтися... Так от, Лантьє у Франсуа вже немає.

— А надворі ви його