Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 73
Перейти на сторінку:

— Що на біса тут… — Вибіг з іншого приміщенні Сергій, оглядаючи погром який влаштував брат Віктора. А потім побачивши його самого, задоволено протягнув. — А то це ти прийшов. Зізнатися я чекав тебе раніше. Збирав свою армію? Боявся сам до мене прийти?

Сергієва впевненість у власні сили та в безкарність була награною, це було помітно по тому, як судомно бігали його очі.

— Привіт, брате. — Виходячи слідом за Сергієм, привітався Віктор.

Чорний не був здивований присутністю брата в цьому гадючнику. Він завжди водився з такими ж мерзенними, як цей Помаранчевий.

— Вікторе. — Протягнув за Андрієвою спиною Арнольд. Який став чоловіку опорою. — Вам що, пісочниця маленька стала, що ви людськими долями гратись стали?

— Зізнатись, я сам тут в заручниках. — Невимушено знизав плечима Червоний.

— Ну-ну. — Мовив Арнольд, жестами відсилаючи своїх хлопців, аби ті перевірили кімнати які були зачиненими. Але як тільки один з них, наблизився до одних дверей, прихвостень Сергія одразу ж замахнувся на нього, а потім вистрілив. На щастя навіть не зачепив чоловіка.

Атмосфера одразу же розжарилась. Всі знову міцніше стиснули зброю, наводячи її один на одного, допоки цій мертвій тиші не прозвучав задоволений голос Сергія.

Перший постріл припав найближчому колезі Андрія, щоправда, йому лише трішки зачепило плече. Після цього, склад нагадував більше поле бою. Але на щастя, покидьків було небагато, декількох вдалося досить швидко втихомирити.

Видно було, що зібралися тут лише любителі.

Та особиста охорона Сергія продовжувала триматись достойно.

— Та годі вам! Ми ж не морду бити один одному тут зібрались.

— Ти за себе говори. — Посміхаючись сказав Віктор, завдавав першого удару, який припав акурат в ніс. Червона цівка одразу полилась донизу.

— Паскуда. — Закричав Сергій. — Якого біса?

Він обернувся до Віктора, а відповідно не міг побачити, що до нього наблизився і Андрій. Чорний схопивши його на комір, розвернув того до себе завдаючи нового удару. На нього направили гвинтівку, чим змусили відійти від чоловіка.

— Де Зоя, гнидо?

— Ти її не отримаєш! — Спльовуючи кров, прокашляв Сергій, за що отримав новий удар.

— В одній з кімнат. — Підказав йому Віктор.

— Бос! — Вигукнув підлеглий Арнольда. — Ви маєте це бачити.

Чоловік направившись до колеги, відчинив ширше двері, звідки на нього дивились декілька десятків пар очей. Сірих очей.

— Що там? — Стривожено запитав Андрій.

— Схоже ми знайшли зниклих. — Важко відповів Арнольд, повертаючись до нього. — Тут люди Андрію.

Звук пострілу прозвучав в приміщенні. Чоловіки переглянулись між собою, ніхто й подумати не міг, що стрілятиме жінка з шаленим поглядом.

— Схопіть її. — Наказав Андрій. — Швидко.

Жінку скрутили так, аби вона не могла рухатись. Вона спробувала вирватись та це було марно, тому вона продовжувала лише сипати прокляттями. Видно було, що вона геть втратила розум.

— Відведіть її в безпечне місце. — Прозвучав впевнений голос Арнольда. — Назовні Лада є і швидка, вона може їй допомогти.

— Ти привіз її сюди? — Розлючено запитав брата Віктор, оглядаючись. Його червоні очі стали більш яскраві, виблискуючи гнівом. — Ти чим думав?

— Ніби вона когось слухає. Ти знаєш цю жінку не гірше мене. — Фиркнув Андрій.

Чого Чорний не очікував, так це того, що Віктор стане йому допомагати.Виходячи з того, що він почув, то в них з Сергієм розлад.

— Молися аби вона не постраждала, інакше ти мрець. — Крізь зуби проговорив брат.

— Так, як не постраждала моя Зоя? — Не уступав йому Чорний.

Навколо них творився хаос. Його команда вже виводила людей закритих та закатованих з темного приміщення, де вони не знати скільки там просиділи.

— Приведи мою дівчинку. — Наказав Сергій чоловіку, який разом з іншими направляв рушницю на Чорного.

Коли чоловік сховався за одними дверима, де було Зоя, за словами Сергія, звідти роздався її болісний крик.

Він витягнув її, зв’язану до них, і кинув немов мішок під ноги. На її обличчі були помітні доріжки від сліз. Дівчина виглядала втомленою. Але на ній не було видно синців, або інших слідів побоїв.

Андрій хотів підійти до неї, але Помаранчевий не дозволи, також направляючи пістолет на нього. І де тільки його ховав, питав себе Андрій.

Сергій підійшов ближче до дівчини, піднімаючи її за волосся так, аби було видно обличчя.

— Ти її хотів? — Крикнув він. — Відповідай.

Зоя знову закричала. Надривно, певно його доторки приносили невимовний біль. Чоловік сильніше стиснув її волосся однією рукою, а іншою дав ляпаса.

— Зоя. — Дзвінкий голос Лади донісся до чоловіків.

— Стій де стоїш. — Наказав їй Андрій.

Жінка переводила очима з одного брата на іншого. Вона не повірила сама собі, коли побачила Віктора. Лада не думала, що він буде причетним до викрадення Зої.

1 ... 68 69 70 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої очі, Валерія Оквітань», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твої очі, Валерія Оквітань"