Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вражає, що навіть за цієї епохи і в цій новій країні ми так цінуємо ліс — цінуємо довше й повсюдніше, ніж золото. Хай◦би скільки відкриттів і винаходів було в людства, повз купу хмизу ніхто не пройде байдуже. Вона для нас така ж дорога, як для наших предків-саксів чи нормандців. Вони виготовляли з дерева луки, а ми — приклади рушниць. Мішо більше тридцяти років тому писав, що ціна дров у Нью-Йорку й Філадельфії «майже дорівнює, а часом і перевищує ціну на найкращі дрова в Парижі, хоча та величезна столиця потребує понад триста тисяч кордів[224] річно й у радіусі трьохсот миль оточена рільничими угіддями». У нашому містечку ціна на дрова постійно зростає, і залишається одне запитання: наскільки дрова будуть дорожчі цього року, ніж минулого. Ремісники й торговці, які інакше в ліс не ступлять і ногою, незмінно навідують аукціони дров і навіть щедро платять за привілей підбирати тріски за дроворубом. Людство здавна ходить до лісу по дрова й матеріал для мистецтва; байдуже, хто ти — новий англієць чи новий голандець, парижанин чи кельт, фермер чи Робін Гуд, Ґуді Блейк чи Гарі Ґіл, а в більшості частин світу — цар чи селянин, учений чи дикун — усім потрібні гілки з лісу, щоб зігрітися і зготувати їсти. Не обійшовся◦би без них і я.
Кожен позирає на свою дровітню чуло. Я люблю скласти дрова перед вікнами, і що більше трісок, то миліше мені нагадування про любу моєму серцю роботу. Я знайшов стару сокиру і зимовими днями біля будинку із сонячного боку завиграшки рубав корчі, викопані на бобовій грядці. Як і передбачив мій погонич, коли я орав ту ділянку, корчі зігріли мене двічі: вперше, коли я їх колов, а вдруге, коли запалив, адже немає палива, яке давало б більше тепла. Що ж до сокири, то мені радили віддати її сільському ковалеві, щоб полагодив, але я його випередив: посадив лезо на ліщинове руків'я і так дав собі раду. Сокира затупилася, але бодай не спадала з руків'я.
Кілька шматків смоляка стали для мене справжнім скарбом. Цікаво, скільки такої поживи для вогню досі чаїться в земних надрах. Попередніми роками я часто «рушав на лови» на голі схили, де колись стояла смолиста сосна, й добував просяклі смолою корені. Вони майже незнищенні. Серцевина у 30 — 40-річних корчів лишається міцною, навіть коли заболонь зітліє і про неї нагадує тільки кільце цупкої кори на рівні землі, за чотири-п'ять дюймів від зацілілого осердя. Ці родовища досліджують із сокирою й лопатою, добуваючи їхні багатства, жовті, як кістковий мозок, лій чи золота жила глибоко під землею. Але найчастіше я розводив багаття за допомогою сухого лісового листя, яке зібрав у клуні, перш ніж випав сніг. Коли дроворуби розбивають табір у лісах, то як скіпку використовують дрібно поколоту зелену ліщину. Інколи і я її добував. Коли селяни за обрієм починали розводити свої багаття, я й собі сповіщав за допомогою стягу диму з димаря різним диким мешканцям волденської долини, що вже прокинувся.
О легкокрилий дим, ти до Ікара
Подібно пір'я в світлі вишнім топиш,
Ти жайвір мовчазний, ти ранку вісник,
В долині села — то твоє гніздо;
Ти — це нічне непевне сновидіння,
Що обрисів собі на мить прибрало;
Вночі ти зорі застуєш, а вдень
Туманиш лик, бува, ясного сонця.
Здіймайся в вишину, аби просити
Богів, аби пробачили вогню![225]
Щойно зрізану зелену деревину я використовував ощадно, а моїм потребам вона відповідала краще, ніж будь-яка інша. Інколи я зимової днини розводив у хатині добре багаття, а сам ішов прогулятися, і коли повертався за три-чотири години, вогонь і далі горів. Мене не було, але дім не стояв пусткою. Я мовби лишав на господарстві радісного помічника. Ми жили там з вогнем разом, і мій помічник раз у раз доводив, що йому можна довіряти. Щоправда, одного дня я, рубаючи дрова, вирішив зазирнути у вікно й перевірити, чи не горить моя хата, — здається, то тільки раз я хвилювався через таке — й, зазирнувши, побачив, що іскра впала на ліжко. Я кинувся всередину і згасив вогонь, тож випалена дірка була завбільшки лише десь із долоню. Але мій дім стояв у такій сонячній і відлюдній місцині, а стеля була така низька, що я міг лишити вогонь у грубці й піти гуляти майже будь-якої зимової днини.
У льосі в мене оселилися кроти, погризли кожну третю картоплину і звили собі затишне кубельце з волосу й коричневого паперу, що залишилися після тинькування; адже навіть найдикіші звірі люблять затишок і тепло не менше, ніж людина, і переживають зиму лише тому, що докладають зусиль, аби забезпечити собі тепло. Як послухати моїх друзів, то я лиш для того й переселився в ліси, аби замерзнути на смерть. Тварина в'є собі кубло в захищеній місцині й зігріває його своїм тілом; людина ж, приручивши вогонь, замикає трохи повітря в оселі й зігріває його, так що, замість ділитися з простором своїм теплом, може пересуватися в цьому кублі, позбувшись обтяжливішого одягу, підтримувати таке собі літо посеред зими й навіть впускати туди світло крізь вікна, а також продовжувати день за допомогою лампи. Таким чином людина виходить на крок чи два за межі інстинктів і заощаджує трохи часу на мистецтво. Коли я надто довго залишався на сильному вітрі, все моє тіло ціпеніло, але щойно я повертався у свій гостинний дім, відчуття швидко верталися й життя поновлювалося. Але хай◦би яким пишним було житло, пишатися тут нічим, та й зайве нам розмірковувати, що саме врешті знищить людську породу. Урешті, різкий повів з півночі може будь-якої миті перерізати нашу нитку. Ми ведемо лік часу від Студеної п'ятниці й Великого снігопаду, але вистачить однієї трошки студенішої п'ятниці чи більшого снігу — і в людському існуванні на Землі буде поставлено крапку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.