Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Ну, нічого. Не все котові масляниця. Вночі подивимось, хто ранком сміятися буде...

Он як? Значить, повоюємо? А ті на пагорбі ніяк не заспокоювалися. Свистіли, підстрибували, вигукували щось.

— Чого вони від нас хочуть, Василю? Мозоль ми їм відтоптали чи в юшку плюнули?

— Башибузуки*... (*взагалі-то, başıbozuk, — назва іррегулярних військових загонів в Османській імперії. У дослівному перекладі означає «хворий на голову». Вживалося і в значенні, той що несповна розуму). Гашиш курять... Розуму зовсім немає. Рід прогнав, ось і поневіряються по степу. Поки живі... Хто знає, що там у їхніх гнилих казанках вариться? Може, шайтанами нас вважають, а може — себе.

Тим часом один з розбишак поклав шаблю на землю. Повернувся спиною, нахилився і приспустив шаровари.

— От гівнюк! — козак взявся за мушкета, але не підняв. Покрутив головою. — Далеко. Не дістати кулею. Тільки роздразню дурнів.

А тих і заохочувати не знадобилося. І хвилини не минуло, як на нас дивилося три голих дупи.

— Ех, була не була... — пробурмотів Василь, і навів мушкет на потрійну ціль. — Допомагай, Божа Матір!

Гримнуло сильніше звичайного. Та й віддача, судячи з того, як Полупуд покосився на фузею, була сильнішою. Але найбільше козак здивувався, коли знову глянув на могилу. Один з трійці лежав долілиць,  а решта метушилася над ним, намагаючись поставити на ноги.

Козак приклав долоню дашком і присвиснув.

— Що за чудасія? Здається, я одного вбив. Бути того не може. До могили добрих триста кроків... — потім подивився на мене. — Ти скільки пороху всипав?

— Як належиться. Мірку...

— Диво!

— Може, то Матір Божа нам...

— Не богохульствуй, бо у вухо заробиш... На, — козак сунув мені мушкет швидше, ніж я встиг нагадати йому його ж слова. — Заряджай. Подивлюся на твою мірку...

Так будь ласка. Було б на що дивитися. Шомполом прочистити. Тепер порох... Ну як його можна набрати більше мірки? Пиж... куля і знову пиж... Василь останнього не говорив, але ж логічно. Інакше куля випаде.

— Стій...

Василь відібрав мушкета.

— Минулого разу теж так зробив?

— Так... — я знизав плечима. — Точнісінько.

 — Угу...

Козак підпалив гніт, навів ствол на ціль і вистрілив. Один з башибузуків, що пританцьовували біля убитого, підстрибнув, завив і схопився рукою за плече. Навіть звідси було видно, як миттєво потемніла на ньому вибілена на сонці тканина рукава. Другий — глянувши на товариша, зарепетував чи не гучніше за пораненого. А потім обидва метнулися вниз і щезли, немов привиділися.

— Воістину, дивні діла твої, Господи, — перехрестився запорожець. — О-хо-хо... Дивлюся я на тебе, Петре, ​​і думаю. Блаженний ти, чи мудрець, котрий для чогось простаком прикидається?

— А що краще? — обережно поцікавився я. Розуміючи, що вкотре зробив щось не так, але потиличника на цей раз не отримаю.

 — Ось і я про те...