Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 30

Ясна річ, про довгий відпочинок довелося забути. Саламаха все одно вихлюпнулася, коли Василь перестрибнув через багаття. Купатися теж перехотілося. Якось зовсім не було бажання лізти у воду, залишивши на березі одяг і зброю.

Швидко зібралися і рушили до могили.

Труп лежав там, де розбійника наздогнала смерть — долілиць, зі спущеними шароварами. А несло від нього лайном і пріллю так нестерпно, наче башибузук помер не щойно, а кілька тижнів тому. Мимохіть пригадалися популярні в моєму часі фільми про зомбі та інших живих мертвяків. Та й виглядав розбійник відповідно — шкіра сіруватого відтінку, весь у струпах, гнійниках. Я вже, про всяк випадок, хотів навіть попередити Полупуда і підбирав слова, коли козак сам озвався.

— От же ж і смердюче стерво… — сплюнув відразливо. — Не підходь близько, бо ще заразу яку підхопиш. Серед башибузуків короста і воші, звичне діло. А буває і трендоваті* (*пол., — прокажені) трапляються.

Я й не збирався. Хоч і не зомбі, але теж гидота.

За двома іншими і сліду простиг. Втім, це не завадило козакові упевнено визначити, що башибузуки були без заводних коней. А це погано, бо могло означати, що неподалік вештається більша ватага. Не факт, що отамана степових розбійників зацікавить пара козаків — навару з нас ніякого, більше клопоту. Але, досить згадати історію Корсака, щоб не бути занадто впевненому. Та й взагалі, намагатися зрозуміти, що у скаженого пса на гадці, собі дорожче. Кинеться чи ні — а краще боком оминути.

— Приніс же чорт на наші голови, — Василь в серцях ще раз сплюнув у напрямку трупа. — Щоб тебе до скінчення віків на вилах тягали. Тьху... І навіть взяти нічого. Тільки порох даремно витратили... А я ще сумнівався: брати чи ні... — поплескав долонею по торбі, де зберігалася найменша бочівка, на котру, після довгих роздумів та вагань все ж таки зменшили запаси Корсака.

— Угу, — кивнув я. — Тільки, якщо так і далі піде, скоро ми майно на собі перти будемо.

— Вірно... — задумався козак, придивляючись до слідів, залишених башибузуками. — Гм... Як у писанні сказано? Око за око, зуб за зуб... — і пустив коня вниз по схилу.

— Куди?

— За кіньми, куди ж іще. Сам кажеш, майна багато.

— Ти хочеш…

— Ще не знаю, — Василь зрозумів з півслова. — На рожен перти не будемо, але якщо випаде нагода — гріх не скористатися. У харцизів завше з дисципліною кепсько. Кожен сам по собі. Отамана побоюються... але в цілому... Подивимося.

Діло ясне, що діло темне.... Тверезо міркуючи, нам би рвати кігті, поки товариші вбитого решту банди не привели, а ми самі до них їдемо. За кіньми... Ага. Так я і повірив. Розлютився Полупуд, ось і все пояснення. Занадто багато останнім часом неприємностей випало на козацьку долю. А ще розповідь Корсака не забулася... Розум, можливо, радив інше, але гонор воїна вимагав дії, помсти. Перемоги над супостатом... І ніяк інакше. Інакше — на припічок. Боки вилежувати. Або в монастир.

Втікачі ломилися напрямки, так що вистежувати їх не становило жодної проблеми. Але все одно, через певні проміжки часу, приблизно раз на десять хвилин, Полупуд притримував коня. Давав знак зупинитися і прислухався... Поки ми не почули тих, кого шукали...

Чи розбійникам дійсно було море по коліно, чи вважали себе великою силою і тому почувалися безпечно, але почули ми їхній табір задовго до того, як помітили в'юнкий дим від багаття. Немов до ярмарку під'їжджали, такий вереск та гомін там стояв.

— Все. Приїхали... Далі пішки. Коней стриножимо і залишимо тут.

— Ти вже вирішив, що робити?

Полупуд заперечно похитав чубом. Та й, судячи з того, що мушкета не став брати, а тільки лук і стріли — поки що планувалася розвідка, а не напад.

Де прискорюючи крок, а де і насторожено завмираючи, хвилин через десять, ми вийшли до табору харцизів. А поки підкрадалися — уважно слухали...

Опускаючи подробиці, отаман розбійників був дуже незадоволений. Про що він гучно говорив, не заощаджуючи на барвистому описі розумових здібностей та іншій ущербності товаришів убитого. А причин для невдоволення у нього було чимало. І чому, безголові виродки, поскакали до могили, не запитавши дозволу? І чому, сини ослиці і скаженого верблюда, не дали знати йому, що знайшли стоянку козаків, а самі полізли в бійку? А якщо вже напали, косоокі і криворукі викидні шолудивого корсака, то чому не вбили? Ну, і далі по списку, і в такому ж дусі.

Один з винуватців, мляво намагався пояснити причини невдачі, а другий — мовчки лежав горілиць неподалік від багаття і мовчав. Добре Василь потрапив. Харциз ще дихав, але, схоже, вже був однією ногою в могилі. Сорочка на грудях потемніла від крові, так що обезкровлене обличчя розбійника, на її тлі здавалося висіченим з суцільного шматка крейди.

Але не виправдання башибузука і лайка отамана привернули увагу Полупуда.

— Чув? — озирнувся на мене козак, увесь напружений, немов перед стрибком.

— Що саме? — одними губами відізвався я.

Хоч гамір у таборі стояв такий, що можна було сміливо говорити на повний голос — ризикувати не став. Кілька разів потрапляв у халепу, коли у той момент, як ти говориш щось, не призначене для чужих вух, усі замовкають, і голос лунає, немов з амвона. Закон підлості ніхто не відміняв.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍