Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

– Насправді я про це не замислювалася, – протягнула дівчина, явно засмучена наявними перспективами.

– І що тоді? – відгукнулась я. – Який у нас вибір?

– Невеликий, – зітхнула Франсіс. – Якщо не хочеш болю – не прив'язуйся. Людське життя надто швидкоплинне для тих, хто проживає століття. Складно жити, коли всі, кого ти любиш, постійно вмирають. А якщо ти нікого не кохаєш, значить, серце не розіб'ється від втрати. А з дитиною може допомогти будь-який підходящий кандидат.

– Звучить не надто романтично, – саркастично зауважила я.

– Якщо не хочеш прожити таке довге життя без близької людини поруч, найзручніший варіант вибирати еміра. Ми розуміємо одне одного, поділяємо всі труднощі й можемо розраховувати на підтримку. У цьому випадку є лише одна проблема.

– Спадкоємець, – зрозуміла я.

– Так, – кивнула жінка. – Якщо минуло достатньо часу, а нічого не виходить, пара погоджується на рік відкритих стосунків.

– Що це таке? – насупивши брови, зацікавилась Мікаелла.

– Це коли в рік свого хранителя, коли емір може зачати дитину, чоловік із дружиною можуть зраджувати. І що більше партнерів, то більше шансів отримати спадкоємця.

– Це огидно, – скривилася дівчина.

– Я сказала, що це найзручніший варіант, а не найкращий. Бездоганно, звісно, знайти еміра, з яким ви будете підходити одне одному за всіма пунктами, – розвела руками жінка.

Мені відразу згадалися слова Дарлема, що в нас ніколи не буде дітей. Я не підходжу його хранителю. Перевівши погляд на Мікаеллу, я побачила, як та стояла, опустивши очі в підлогу. Вочевидь вона так само думала про свого чоловіка та їхню «невідповідність» одне одному.

– Так, – підхоплюючись, вигукнула я. – Сьогодні свято і ніхто не буде сумувати. Міко, що ти любиш найбільше?

– Не думаю, що це гарна ідея, – зам'ялася дівчина.

– Хороші ідеї завжди нудні, – відмахнулася я.

– У дитинстві гувернантки мені постійно забороняли кататися на конях. Казали, це заняття не для дівчат і...

– Чудово, – сплеснула руками я, не ставши слухати моральні настанови її няньок. – Тоді йдемо в кінний клуб. Франсіс, ви з нами?

– Я волію пересуватися в екіпажі, – усміхнулася жінка. – Розважайтеся, дівчатка.

Це справді було весело. Хоча чи то я переоцінила свої навички верхової їзди, чи то спогади з дитинства були дещо спотворені дитячим захопленням, але вправною наїзницею мене не назвеш. Усе було не так уже й погано. На коня я таки залізла (не без допомоги двох кремезних мужчинчиків). Віжки мені не довірили (навіть не знаю чому), тож довелося походити по виділеному полю в супроводі інструктора. А ось Мікаелла навпаки, здивувала і мене, і всіх тренерів. Дівчина заскочила на коня так, наче в неї виросли крила. І верхи вона не просто каталася, а вміло скакала, ні, носилася на коні, як справжня професійна вершниця.

– Ти зобов'язана мене навчити, – з благанням подивилася я на дівчину, коли вона зіскочила з коня. – Дарлем сказав, поки не буду добре триматися верхи – не дозволить осідлати дакома.

– Хранитель, навіщо тобі це? – в очах Мікаелли був справжній жах.

– Вони такі милі, – протягнула я.

– У нас із тобою явно різне розуміння слова «милий», – засміялася вона. Дівчина просто таки світилася від щастя після катання на конях. Наче до цього з неї хтось викачав усю енергію, а ця поїздка дала гарну підзарядку.

На вулиці потихеньку починало темніти. З усіма цими розвагами я й не помітила, як швидко минув день.

– Потрібно піти перекусити, – запропонувала я. – Назвемо це святковою вечерею. Може, замовимо того магічного вина?

– Я ніколи не пила алкоголь, – розгублено протягнула Міка.

– Ніколи? – здивовано розширила очі я, на що дівчина лише похитала головою. – Тоді потрібно виправити це упущення. Не хвилюйся, ми по одному бокальчику. Можна сказати на пробу.

Коли я говорила про один бокал, я трохи злукавила. Але як виявилось Мікаеллі дійсно вистачило одного. Коли моя карета під'їхала до будинку дівчини, я вийшла першою і простягнула руку, допомагаючи їй вибратися. Вона, звісно ж, заплуталася в спідницях і майже звалилася на мене. Дякуючи її мініатюрності, я з легкістю змогла її втримати.

«Зате тепер вона точно схожа на справжню іменинницю, – відгукнувся насмішкуватий голос Као в моїй голові. – Весела, радісна і п'яна».

В принципі я була з ним згодна. Хоча можливо, завтра дівчина не так високо оцінить сьогоднішнє дозвілля.

– Доброго вечора, – почувся чоловічий голос.

Я підняла очі й побачила Тредана, що стояв на широкому ґанку свого маєтку.

– Ой, – пропищала Мікаелла, намагаючись вирівнятися і стояти, не хитаючись з боку в бік. – Вибач, я просто...

– Вона випила один келих, – перебила я, не розуміючи, за що дівчина вибачається. – Не думала, що вона справді ніколи не вживала алкоголь.

– Гадаю, це я винен, що моя дружина ніколи не пила гарного вина, – чоловік дивився на Мікаеллу якимось дивним виразом обличчя. Я б назвала це зворушенням.