Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

Розділ тридцятий четвертий

Москва,

  Російська Федерація, 

листопад 2001

Михайло Жаров жбурнув мобільний телефон на пасажирське сидіння. Сьогодні день поганих новин. Діти з ангіною, у весільному магазині Лілі сталося замикання. Пожежу швидко ліквідували,  але які ж збитки! Ще й колишня сусідка Шима наярювала весь вечір! Хто дав їй його номера — грім би їх побив!

Напевно, матінку шукають!  Немає спокою від тих божевільних жінок, з якими вони з братом зв'язалися колись!! Одна аліментів вимагає та матір муштрує, друга — сидить у свекрухи та виглядає на спадщину для своєї хворобливої доньки. А він казав, а він просив матір виставити те бісове поріддя! Все їм було мало! Гризли їх за ту копійку! От тепер він має і гроші, і нормальну сім'ю, а не вічно ниюче створіння!  Карінка  ж взагалі зачудила! На свою і його біду зв'язалася з Циркуновими. Завжди хотіла панянкою бути! Де той циркач, там і Давидов з компанією!

Те, що розповіла Шима (хоч якась нормальна жінка з його колишнього оточення) взагалі вибило землю під ногами. Ліну вкотре лишили напризволяще, і в школі трапився нещасний випадок. Проте є й інша версія подій: шкільні мажори, які і так її травили, спустили дівча зі сходів! Вона в лікарні. Її життя врятоване завдяки сину Бернштейнів. 

Хто такі Бернштейни  Жаров знав добре. Бо ж «великий тато» Буров тримав вугільновидобувну та енергетичну галузь на українському Сході під собою. Бернштейн з компанією були його «рішалами». 

Ех і вляпалась мала! А він просив перевести дівчину в іншу школу! Вчилась би з рівнею! Так ні ж їм! До школи близесенько!

Жаров витягнув і запалив ще одну цигарку. Телефон знову завібрував.

— Ну що за лиха година! 

Він потягнувся за телефоном. Дзвінок знову з-за кордону. 

Михайло викинув недопалок у привідкрите вікно. 

Підняв слухавку.

— Добрий день, Михайле! Це Альфред Бернштейн вас турбує…

Серце втиснулося в п'ятки. Ноги не знали натискати їм гальма чи газ. Проблеми самі його знайшли.

— Вам варто приїхати в Донецьк. — почув він на тому кінці слухавки.— Ми вас деньок почекаємо. А ні, то чекайте в гості. Пані Варварі вітання. Час пішов. Тік-так, тік-так…

Гудки свідчили про закінчення розмови. Краплі поту виступили на чолі Жарова. Він взяв курс на розворот. Потрібно додому.

Жаров лаявся сам на себе, на матір, на Карінку й всенький Божий світ.

Це ж треба, Ліна з малим Бернштейном! Він же внук Бурова! Зітруть в порох і не подивляться чи ти Дарченко, чи Жаров! 

Михайло вилаявся ще раз. За думками не встиг вчасно перелаштуватися в потрібний ряд. Ще один круг дати — геніально.

Вдома все затишно, добре. Пахло маминим фірмовим рисовим супом та дерунами. Лілі не було. Вона до  батьків вирішила заскочити аби ті допомогли з макіївськими питаннями.

Жарову було не до їжі.

Варвара Феофанівна не звернула увагу на настрій сина. Кинулась до столу припрошувати, за Таню-Ваню розповідати, переплітаючи з останніми новинами, що вислухала по телевізору.

— Мамо,— не витримав словесного потоку жінки Михайло, — долишалися дівки напризволяще! Не могли з Каріною розібратися хто коли куди їде? Чого тримали ту стерву з Ліною коло себе? Тепер маєте! Куди ви дивилися? Хіба не ясно було, що берега пустилася Каріна? 

Варвара Феофанівна тільки кліпала очицями на сина, який плювався слиною від обурення. 

Вона з наскоку і не второпала, чого син розійшовся, і до чого тут Каріна з Ліною.

Довелося правду-матінку вивалити перед матір'ю, раз по раз її відчитуючи.

— Хто ж знав, сину! Хто ж знав, що таке буде! — причитала, ніби акафіст читала, жінка.

— Я вам до того і кажу! — зійшов на крик Жаров. — Ті люди дуже, дуже серйозні. Донбас під себе підм'яли, в Україні не останню роль відіграють, в Москві до них прихильні. А ви зі своєю Лінкою навели на мене й Лілічку біду! Я все втрачу через ваші дурні голови!

— Що робити, синочку? Ой, що робити, голубчику?— плечі старої жінки здригалися, вона раз по раз ховала ніс у носову хустинку.

— Тепер плювати і ловити, мамо! Дякуйте Лілі!  Сидіть тут тихо! Не морочіться з Ліною. Ми постараємося зробити так, щоб вона не мала стосунку до нашої родини.

— Як це?

—А вона хіба нам рідня!

— Господи милий! Нащо ж так?

— Моєї смерті хочете, мамо? Нам треба спекатися її чимпошвидше!

— Синочку, прошу! Відправте до Люби! Не губіть дівчини!

— Боже мій, мамо! Ви самі не знаєте чого хочете!  Ще й тому вашому жениху дали мій номер! Ви наколотили каші, а мені розгрібати! Цілий світ дзвонить мені за Святошу!

— Ох, мій Іванович! 

— Мамо, ви ще одну біду  знайшли на мою голову! Москва сльозам не вірить. Не ридайте мені тут! Глядіть дітей!  Не так, як Лінку! Ми намагатимемося щось вирішити.

— Сину мій, мій соколе! Як же це зробити?

— Сокіл мусить летіти в Донецьк через ваш недогляд! 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍