Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 40

Вулиці столиці, здається, ніколи не сплять. А заграючи своїми ліхтарями із зорями тихо гомоніли час від часу здригаючись від реву моторів. Таксі зупинилося біля звичайної висотки у спальному районі. Він виглядав далеко не так красиво та безпечно, як наш. Розплатившись ми відпустили водія, однак взяли його номер і він пообіцяв приїхати за нами.

Тримаючись з Софією за руки підійшли до дверей під’їзду. По спині пронісся холодний вітер, наче попередження. На відміну від Софії для якої це була цікаво пригода, мені ставало все страшніше. Тим паче, що вийшла я з дому так, аби батьки не чули.

Поки дівчина вводила код, я перевірила клатч на наявність газового балончика. Стиснувши його в руці я коротко помолилася і ми зайшли у темний під’їзд. Зараз я вже не була така впевнена у правильності свого рішення. Та давати задню стало надто пізно. Вийшовши з ліфта на восьмому поверсі почули, як з однієї квартири гримить музика. Дивно, що сусіди досі не викликали поліцію.

 Двері були відчинені і ми без перешкод зайшли всередину. Одразу ж у вузькому коридорі наткнулися на парочку, яка відверто цілувалася. Я б навіть сказала, по тваринному. В цьому не було нічого красивого чи пов’язаного з коханням. Пристрасть часто дуже естетично описують. Особливо моменти, коли люди забувають про всіх навколо віддаючись емоціям. Та в реальності це виглядало огидно. Від них пахло алкоголем, цигарками і низькою самооцінкою. Добре, що тут хоча б світло було приглушене.

- Пішли. – Софія потягнула мене за рукав.

Ми повернули у кімнату, схожу на кухню. Людей було ну дуже багато, так що всі волею чи ні та торкалися одне одного. Я навіть зраділа, що у джинсах і кофті на довгий рукав. Духота змішалася з запахом пітних тіл і диму від кальяну. Стало млосно і неприємно. Наче у маршуртці літом у час пік. А ще музика гриміла так, що голова розболілася практично одразу.

Непоміченими залишитися не вдалося. Може тому, що ми різко відрізнялися від більшості яскраво розмальованих і практично оголених тут дівчат. Хтось вітався, улюлюкав, хтось клав руку на плече, а хтось намагався навіть ущипнути за дупу.

Подібну тусовку я бачила вперше. Раніше лише в кіно про неблагополучних підлітків. Високий худорлявий хлопець всунув нам пластикові стакани з червоною рідиною, від якої пахло полуницею.

- Нічого тут не пий і не їж! – я крикнула у вухо Софії і та кивнула.

Роззираючись, зрозуміла, що самостійно нам тут нікого не знайти, тому потрясла за руку того ж хлопця.

- Ти не знаєш, де Воронівський?

- А нашо тобі Ворон, якщо є я!

Збоку хтось загиготів. Повернувшись побачила перекачаного хлопця у футболці сітці, яка просвічувала кожну частину тіла. Він явно дуже хизувався спортивними випуклостями. Але навряд чогось реально досягнув у спорті. Цей качок нахабно схопив мене за талію і притиснув до себе демонструючи готовність статевого органу, який вперся у мій живіт. Як же я не любила таких хамовитих і наглих людей.

Засунувши руку у клатч витягла звідти балончик і підняла перед його обличчям.

- Рахую до трьох.

- Хочеш налякати мене косметичкою? – зареготав і другою рукою стис мою дупу.

Набравши в легені повітря я голосно промовила:

- Раз.

Не відпустив. Що ж... гра продовжується.

- Два.

Самовдоволено почав піднімати руку до грудей залізши під кофту.

- Три!

І бризнула.

Він закричав відштовхнувши мене. Раніше мені ніколи не доводилося користуватися цим засобом. Воно виявилося таким пекучим, що я сама відчула, як в очах защипало і кілька разів чхнула. Однак цього бика мені жаль не було. Я попереджала.

Він перевернув усе на столі падаючи на коліна.

- Відведіть його у ванну хай промиє. – крикнула хлопцям поряд.

Софія подивилася на мене з глибокою повагою. Всі інші з подивом і осудом. Наче я вторглася в чужий світ і порушила там їх дику гармонію. Проте тепер ніхто нас навіть не торкався. З переляку зробили живий коридор, коли ми виходили з кухні.

Воронівського я знайшла у вітальні. Він сидів на дивані посеред кімнати і грав у приставку з іншим хлопцем. Поруч, наче змія його обвила Вольська. У своїй сукні з позолочених блискіток вона теж вирізнялася із загальної картини. Він час від часу тягнувся за кальяном видихаючи його в рот Ірині.

В середині живота щось стягувало у вузол.

У вухах зашуміло.

А потім задзеленчало.

Це розбилися мої ілюзії. В своїй уяві я змалювала Воронівського, як сильного, розумного хлопця, який просто заплутався. Пережив страшну втрату, тому збився зі шляху. Благородний діамант, який треба відчистити.

Я помилилася.

Він ідеально вливався в цю компанію. Хммм... Він її створив. Він хотів цього світу. Хотів барахтатися в цьому багні. Розчарування вдарило по плечах мокрим холодним снігом. Я більше не хотіла з ним говорити. Щось пояснювати чи переконувати... В одну мить в моїх очах він впав так низко, що здавалося, якщо я його торкнуся, то сама забруднюся. Мати такі можливості і так ганебно марнувати їх... Таким неможливо щось пояснити, доказати. А я більше не хотіла його рятувати, розуміти принижуючи себе.

Якраз хотіла піти геть, як його хтось штурхнув і показав у мій бік. Тікати було пізно. Тому я просто стояла чекаючи його реакції.

Секунда. Дві. Три. Швидкість серця набирала обороти.

І нічого.

Він просто подивився на мене і знову повернувся до свого цікавого заняття. Вольська вчепилася у мене ненависним поглядом і вже було рушила вставати, напевно аби витурити за двері, але він схопив її за руку повертаючи собі на коліна.

Мене для нього більше не існувало.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍