Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

такі заміни вкрай потрібні, інакше гекзаметр стає нудним, аж ніяк не засобом художньої експресії; отримуємо не поезію, не єдність сенсу й звуку, а формально вкладений, нерідко таки «втиснений» у метричну схему гекзаметра «зміст» твору, — вірші без подиху, мертві вірші.

Обмежимось лише одним прикладом — щойно наведеними двома рядками з «Теогонії» (842–843). У першому рядку — одна заміна: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця…» Виділені склади мали б звучати спондеєм, тобто протяжно; у нашому вірші, — формально, хорей ( — ‿ ). Але читач, який, читаючи, відчуває і бачить, уявивши собі той божественний Олімп, що колихнувся під стопою Громовержця, прочитає таки протяжно — вловить, хай далеке, відлуння античного гекзаметра (голосний «о» у слові «Олімп» увиразнить довготою); впровадьмо дактиль («Аж колихнувся Олімп…) — і поетичний образ миттю пропадає — маємо просто вкладений у гекзаметр «зміст». У другому рядку — дві заміни: «Що із престолу схопивсь — зем|ля аж ахнула важко»; зробімо цей вірш дактилічним — і матимемо не що інше, як формально відтворену схему дактилічного гекзаметра — метричний буквалізм: «Що із престолу схопився — земля вся аж ахнула важко». Зауважмо принагідно: що коротший віршовий рядок (хорей — два склади) — то ширший, вільніший його подих, а що довший (дактиль — три склади) — то наче тісніше йому, тож перекладач «на око» може бачити похибки свого «перевіршування» (був такий термін) і відповідно корегувати «дихання» й «пульс» гекзаметричного вірша, вивіряти його на слух.

Не забуваймо: саме у можливості оперувати часом (довготою і короткістю складів) — чи не найбільший відсоток художньої експресії античної поезії, і саме цей відсоток, залишається, на жаль, поза нашою увагою. Та не лише через відмінність систем віршування: відходимо від повільного, вдумливого читання, від художнього слова загалом, — не диво, що й від рими відходимо: мовляв, щось «несерйозне», «дитяче»; домінує слово інформативне, поквапне, читане подумки, а не мовлене, живе, з усіма його барвами, тонами й напівтонами, яким було воно в античну та й не таку далеку від нас — ще не аж так технізовану, не настільки споживацьку добу.

Антична поезія, передусім епічна, — це низки, переважно складних, епітетів. Давній поет намагався максимально увиразнити те, про що говорив, — хай це «фіалково-темне» джерело на Геліконі чи «гулкогримучий» Зевс у зачині «Теогонії», а хай — опустімось на «грішну» землю — «владарі-дарожери», що водночас були й суддями (нинішнім словом — «корупціонерами»), з «Робіт і днів». Небагато й тут клопотів для перекладача, бо такими епітетами гомерівського зразка, загалом складними словами, рясніє (радше рясніла), й наша поезія, поки ще черпала з народного джерела: орел сизокрилий, лани широкополі, дівка чорнобрива, слова хитромудрі тощо; довелося, звісно, впроваджувати в нашу мову чимало новотворів, як уже наведений, — «дарожери», що не суперечить ні нормативам нашої мови, ані, на жаль, реаліям життя.

Інша річ — імена. Їх в Гесіода — сотні (в «Теогонії» — близько чотирьох сотень). Читач, певно ж, «спіткнеться» об перелік назв дев’яти Муз, що вже казати про десятки імен морських богинь — Нереїд (Т. 243–262), про дочок Океана — Океанід (349–361), про річкових богів (338–345)… Але що для нас — незрозуміло й нудно, те античним насолоджувало слух і зір — поставало образами: це були ймена, які промовляли. Скажімо, Мельпомена — «співуча» (м’яким, мелодійним є саме ймення); Терпсіхора — «та, що насолоджується танцями»… У кожній назві морських богинь — якийсь образ моря: Галена — «морська тиша», Кімодока, навпаки, — «та, що б’є хвилями»… Те саме — й Океаніди, й річкові боги: кожне з імен було, сказати б, озвученим кадром.

Для нинішнього читача нудно, для перекладача — важко. Вписати кожне з імен в гекзаметр справляє неабиякі труднощі. Подекуди доводилося порушувати нормативний наголос, відступати від порядку, в якому ці імена подані в оригіналі. Читач не знайде в перекладі й чіткого принципу передачі назв богів: тут і грецька Гея, і наша Земля; Уран (Уранос) — і Небо, іноді ж — Гея-Земля і т. д. Це, з одного боку, полегшує перекладачеві формувати гекзаметр, з іншого, — підкреслює, єдність божества з його стихією; коли мова про божество чи коли бодай якийсь штрих вказує на персоніфікацію, тоді, зрозуміло, — з великої літери: «широкогруда Земля», «Земля їх зродила й Небо широке» (тобто Уран); коли ж загалом про землю чи небо, тоді — з малої: «широкодорожна земля» (поет дає уявлення про неозорий простір), «зоряне», тобто оздоблене зорями небо. Що ж до персоніфікованих божеств, то тут переважно — українські відповідники: Страх і Жах (в оригіналі Фобос і Деймос); Наступ і Протинаступ; Забуття, Голод, Болісті тощо; оригінальні назви (окрім «Фобоса» і «Деймоса» — супутників Марса) до сучасного читача нічим не промовляли б. І

І ще одне. Перекладач не вдається ні до архаїзації, ні до осучаснення чи українізації своєї версії давнього твору. Епічне полотно — це, якщо вжити граматичний термін, — praesens historicum, теперішнє історичне; на давність вказує не так мова, як численні, духовні й матеріальні, реалії, скажімо, «добре вклади собі в серце», «продумай у серці своєму», «чорна жовч у серце шугнула», «слово крилате», «кітара», «формінга», «агора», «хітон», «кратéр» (посуд) тощо. Давниною дихають і ті складні епітети, що супроводжують чи не кожен зображуваний предмет, людину, врешті, й спосіб мислення давнього автора, особливості його світобачення й світовідчування. А щодо епітетів, то перекладач, уже згадувалось, подекуди передає їх описово, іноді — «розшифровує»; наприклад, замість традиційного «чорний» корабель — «смоляний», бо тільки це хотів зазначити давній поет (судно змазували смолою), не вносячи у те «чорний» жодної емоційної барви. Окрім слів високого стилю (жона, учта, ректи, рожевоперста Еос та ін.), у перекладі часто звучать активні дієприкметники, що додають мові динаміки, збагачують образність, як-от: сліпучий жар, вогню летючого стріли, квітуча врода, з'їдаючі тіло турботи, сяючий Геліос, ріки одвічно текучі, Афіна, війська до бою ведуча тощо (доречно вжиті активні дієприкметники, поєднання дієслова й прикметника, великих двох сил, — окраса поетичного твору).

Чи не найважливішою з ознак давньої поетики є інверсія, змінений порядок слів, що в особливий спосіб формує фразу, додає їй особливої виразності й аромату давнини, а також — перенесення (enjambement), скажімо: «Чорної там землі і Тартара, де непроглядні / мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє, / сходяться разом начала всього, водночас і межі / млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути» (Т. 807–810). Те саме можна сказати й про звукопис вірша, що допомагає почути й побачити те, що змальовує поет: «Батько ж людей