Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

і богів, гострий ум, біді тій зарадив: / громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням, / грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре» (Т. 838–840). Або: «блиск блискавиць і розблиск громів укупі летючих» (Т. 699).

Чималу роль у гомерівській поетиці відігравав уже згадуваний контраст, зокрема, зіставлення барв, найчастіше — темного і багряного, що мовби спалахом висвітлює образ, посилює експресію: «Жаром з обох боків пойнялося фіалково-темне / море від грому, вогню, блискавок із пащі Тіфона, / і від вітрів налітних, і від буйного полум’я грому» (Т. 844–846). Стисло кажучи, перекладач, тримаючись оригіналу, не тримався слова — намагався загалом бути близьким до першотвору, але разом з тим зробити його якомога ближчим нинішньому читачеві. Від буквалізму, до речі, застерігав інтерпретатора ще Горацій, щоб той «не намагався передавати слово — цим же словом» («Поетичне мистецтво», 133).

Гесіод у Римі не знайшов свого перекладача, як знайшов його Гомер — в особі Лівія Андроніка (III ст. до н. е.), полоненого грека, який переклав «Одіссею» староіталійським, т. зв. сатурнієвим віршем, златинізувавши і форму, й зміст першотвору (це ж, із «Іліадою», зробив наш С. Руданський — зукраїнізував її). А проте і греки, й римляни щедро черпали з творів Гесіода: Архілох, Алкей, Сапфо, Теогнід, Лукрецій, Вергілій, Горацій, Сенека, уже згадуваний Катон у своїх «Дистихах», чимало інших поетів та філософів.

Щоб уявити собі, як виглядало в давні часи це наслідування чи запозичення, варто зіставити, скажімо, відповідний пасаж Гесіода: «А коли квітне будяк, а на дереві, десь поміж листом, / сівши, цикада крильцями тре-лящить, не вгаває / посеред літа у розпалі дня й найлютішої спеки…. / кожна коза найгладкіша тоді, а вино — найсмачніше, / найгарячіші жінки, а чоловіки — найслабкіші» (Р. 582–586) — з лірикою Алкея: «Ну ж бо, груди вином / охолоди — / в небі зоря жахтить! / От же клята пора — літня жарінь / виссала соки всі. / Лиш цикада в кущах — що їй той сквар? — / Із-під крилець тремких / спів лункий видає: / що гарячіш — / то він ляскучіший. / Жарко квітне будяк, / хіть і в жінок — / щонайжагучіша. / А мужам ізсушив Сіріус міць — / стегна і голову»… А ось три Гесіодові гекзаметри (Р. 290–293), з яких Сенека виснує свою філософську прозу (з діалогу «Про стійкість мудреця»): «Коштує поту добро: стрімка туди, довга дорога; / спершу — ледве бредеш, коли ж сягаєш вершини, — / то із важкої — стає та дорога на диво легкою» — і Сенека: «— Але та дорога, на яку вони кличуть, аж надто стрімка й обривиста. — А хіба рівнина веде до вершин? А проте, не така вже вона стрімка, як дехто думає. То лише з перших кроків — скелі й урвища […] Та коли наближаємося, то з того шпилястого пасма проступають окремі вершини, а що здавалося крутизною — постає схилом». Тут знову ж доречно нагадати вислів Сенеки: «Все гарно сказане — стає моїм», тобто, уточнімо, — не за-позиченим, а за-своєним, пропущеним через своє розуміння, свою душу, отже, — оригінальним; «стовідсоткової» оригінальності попросту не буває, адже ех nihilo nihil fit.

У Київській Русі повчальні думки Гесіода, як і багатьох інших античних авторів, стають відомими ще в ті давні часи, коли, з початком XIII ст., читаною стає укладена в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під заголовком «Бчела» (про роботящих бджіл — також у «Роботах і днях»). Найвіддаленіше і, мабуть, найвиразніше відлуння Гесіодової дидактики — у «Повчанні» дітям Володимира Мономаха[5], твір, мовби навіяний уже наведеним рядком із «Робіт і днів»: «Діти — батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть» (185). Великий князь київський, письменник, прекрасно розумів, що майбутнє, яким йому бути, залежить від того, як виховаємо дітей, яких засад вони триматимуться. Гесіод, щодо цих засад, — порадник чи не найкращий.

VII

Коли ж мова про переклади, то знайомством із творами Гесіода український читач має завдячувати передусім Іванові Франкові[6], його воістину титанічній праці задля розширення духовних обріїв народу, — щоб він був народом, щоб ніколи не принижувався до юрби. Якщо б ми хотіли стисло, словами самого ж Івана Франка, окреслити його перекладацькі, загалом письменницькі засади, то їх могли б репрезентувати чи не найвідоміші його слова: «Я син народа, що вгору йде…» Хоч був генієм — заперечував це; хоч сягнув вершин ерудиції — не протиставляв себе громаді, яка щойно прагне освіти («Я є мужик…» — як тут не згадати Гесіода?), провадив її до світла: скажімо, читав селянам «Одіссею» в перекладі П. Ніщинського. Одне слово, «для голодних пік сквапливо / разовий, не панський хліб» («сквапливо» набуває тут ще й іншого сенсу: коротке слово про свій переклад Гесіода І. Франко датує кінцем серпня 1913 р., за неповних три роки до відходу з життя). Саме «хліб» — просту, здорову поживу, а не на догоду юрбі, щось підсолоджене, пусте, розважальне, що аж ніяк не поведе вгору. І. Франко, великий поціновувач саме грецьких авторів, Гесіода називає «одним із світочів всесвітньої літератури» (т. 8, с. 312).

Отож, хоча не знайдемо у Франка довершеного, динамічного гекзаметра (подекуди — лиш його імітація), стилістично вивіреної лексики, ні послідовного відтворення семантики реалій, зате відчуємо епічну напругу «Теогонії» та «Щита Геракла», живий подих «Робіт і днів» (у Франка — «Діла й дні»), високий пафос повсякденної праці, такий співзвучний із Франковим «Працювать, працювать, працювати…» А попри те навіть у Франка, що варто відзначити, помітні, ще від Котляревського, Гулака-Артемовського й Степана Руданського, сліди українізації античного твору, заниження стилю й навіть бурлеску: Афродіта, скажімо, — «моргуха» (як Горацієва Левконоя у Тараса Франка — «білявка»); Музи — «штукарки», як і Прометей — «штукар»; богиня — «преподобна»; Кронід, або Кроній (син Кроноса) — «Кронієнко»; син Амфітріона — «Амфітріоненко»; є тут «королі», «царі», є «панна»; є вкраплення саме українського фольклору: «темная нічка», «темнеє море» тощо. Свій переклад Гесіода, як і більшість перекладів з античних авторів, І. Франко супроводжує розлогими студіями, якими впроваджує читача у світ автора, загалом давньої культури, а при зіставленні «Щита Геракла» з відповідним місцем «Іліади» (XVIII, 468–608), ще й подає цей доволі розлогий пасаж у своєму перекладі.

Понад третину поеми «Роботи і дні» добірною українською мовою, з тонким відчуттям і глибоким знанням першотвору переклав В. Свідзінський[7], розбиваючи текст, як і Франко, на тематичні розділи і відповідно їх називаючи: «Пандора», «Оповідання про п’ять поколінь», «Поради», «Хліборобська робота», «Зима», «Літо», «Поради мореплавцеві», «Вибір жінки».