Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

class="p1">— Все це вам доручено переказати саме мені? — спитав містер Вінкл у безнадійному замішанні.

— Я не був свідком вашої відмови дати свою картку докторові Слемеру, — відповів відвідувач, — і через це доктор просив мене встановити спершу, хто саме був одягнений у незвичайний костюм — блакитний фрак з позолоченими гудзиками, де виображено якесь погруддя і літери П. К.

Містер Вінкл буквально закам’янів, почувши такий докладний опис свого костюма, а Слемерів приятель вів далі:

— Відомості, які я тільки но дістав у готелі, переконали мене, що власник цього фрака прибув сюди вчора вдень разом із трьома іншими джентльменами. Тоді я звернувся до джентльмена, що, очевидно, головує у вашій компанії, і він зараз же вказав мені на вас.

Якби головна рочестерська башта зсунулася з свого місця й стала напроти вікон готелю, містер Вінкл здивувався б не більше. Спершу він подумав, що його пограбували.

— Дозвольте залишити вас на хвилиночку, — сказав він.

— Прошу, — погодився небажаний відвідувач.

Містер Вінкл похапливо збіг до себе в номер і відчинив свій чемодан. Фрак лежав на місці, але, додивляючись пильніше, на ньому не важко було побачити сліди недавнього вживання.

— Ну, та так воно, певне, й сталося, — сказав містер Вінкл, упускаючи фрак з рук. — Я трохи набрався минулого вечора і невиразно пригадую, як гуляв по місту та курив сигари. Факт той, що я був здорово п’яний. Я, очевидно, переодягався, гуляв десь і когось образив. Це — безсумнівно. А ось і жахні результати.

І по цих словах містер Вінкл попрямував до буфету з твердим і сумним наміром не відмовлятись від виклику войовничого доктора Слемера, хоч би це призвело до найгірших наслідків.

До такого рішення містера Вінкла спонукали багато міркувань — насамперед його клубна слава. Його завжди мали за великий авторитет у всіх фізичних вправах: і нападного, і оборонного, і кривдного, і некривдного характеру. І якщо в цій першій серйозній спробі він відступить перед очима свого ватажка, його ім’я і репутація загинуть без вороття. Подруге, він часто чув, правда, від нефахівців у таких справах, що секунданти здебільшого не заряджають пістолети кулями. Нарешті, він сподівався на допомогу з боку містера Снодграса. Запрошений на секунданта і повідомлений про небезпеку, що загрожує його другові, той, мабуть, розкаже все містерові Піквіку, а містер Піквік, напевне, викаже на них місцевій владі і таким способом урятує свого послідувача від смерті або каліцтва.

Так думав містер Вінкл, коли повертався до буфету й повідомляв про свою згоду прийняти виклик доктора.

— Чи не будете ви ласкаві вказати мені якогось вашого друга, щоб ми могли порозумітися з ним щодо часу й місця зустрічі? — спитав офіцер.

— То — зайве, — відповів містер Вінкл, — ми умовимось з вами, а потім я запрошу секунданта.

— Давайте призначимо на сьогоднішній вечір, — байдужим тоном запропонував офіцер.

— Дуже добре, — погодився містер Вінкл, думаючи, проте, що це дуже погано.

— Ви знаєте, де форт Піт?

— Так, я бачив його вчора.

— Вийшовши в поле, що межує з фортецею, зверніть на стежку з лівого боку і йдіть прямо, доки побачите мене. Я проведу вас до безпечного місця, де можна не боятись, що нам заважатимуть.

„Боятись, що заважатимуть!" — подумав містер Вінкл.

— Більше, гадаю, нема чого погоджувати, — сказав офіцер.

— Я, принаймні, не маю сказати нічого більше, — промовив містер Вінкл. — До побачення!

— До побачення! — і офіцер вийшов, насвистуючи легкодумну арію.

Сніданок пройшов невесело. Містер Тапмен після вчорашнього безпутства неспроможний був устати. Містер Снодграс був у пригніченому поетичним натхненням настрої. Навіть містер Піквік виявляв незвичайний для нього нахил до мовчання та содової води. Містер Вінкл нетерпляче чекав слушного часу; чекати довелося недовго. Містер Снодграс запропонував відвідати замок. Містер Вінкл був єдиний з компанії, здатний товаришувати йому, і вони пішли тільки вдвох.

— Снодграс, — сказав містер Вінкл, коли вони звернули на бічну вулицю. — Снодграс, друже мій, чи можу я звіритись на ваше вміння зберігати тайни? — кажучи це, Вінкл страшенно хотів, щоб той не вмів.

— Можете, — відповів містер Снодграс. — Хочете — я заприсягнусь.

— Ні, ні! — перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова. — Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.

Містер Снодграс спустив руку, яку він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги.

— Мені потрібна ваша допомога в справі честі, дорогий друже… — сказав містер Вінкл.

— І ви її матимете, — містер Снодграс стиснув приятелеві руку.

— …з одним доктором — доктором Слемером з 97 — го полку, — провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі якомога серйознішого вигляду. — У цього офіцера є секундант — теж офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця на відлюдному полі, за фортом Піта.

— Я буду вашим секундантом, — сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ні трохи не збентежений. Дивна річ, які спокійні бувають у таких випадках усі, крім головних дійових осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про почуття друга з своїх власних емоцій.

— Наслідки можуть бути жахні,—сказав містер Вінкл.

— Сподіваюся, що все обійдеться гаразд, — заспокоїв його містер Снодграс.

— Доктор, я думаю, дуже добрий стрілець, — зауважив містер Вінкл.

— Більшість військових добре стріляє,— байдужо відповів містер Снодграс. — Але й ви непоганий стрілець. Так же?

Містер Вінкл ствердив це, і, бачивши, що не схвилював свого компаньйона, змінив тактику.

— Снодграс, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом, — якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете лист для мого… для мого батька.

Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.

— Якщо мене буде вбито або я вб’ю доктора, — не вгавав містер Вінкл, — вас, дорогий друже, судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку ув’язнення, може, довічного.

Містер Снодграс трохи завагався, але його героізм був непереможний.

— У справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою! — запально вигукнув він.

Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкла починав брати розпач.

— Снодграс;—сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капості: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене або доктора Слемера з дев’яносто сьомого полку, що стоїть у Четгемських Казармах, бо дуель тоді не відбудеться. Прошу, не робіть цього.

Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:

— Ні за що в світі!

Пересвідчившись, що Снодграса залякати